Коли згоріла ратуша у Старому Самборі

Замітка в американській україномовній газеті "Свобода" від 8 серпня 1914 року

про пожежу у Старому Самборі, що сталася 18 липня 1914 року. 

Саме у тому вогні й згоріла міська ратуша.

Юлія Кархут

 Олександр  ГЛІНКА

До 110 роковин від дня народження 
Юлії Кархут,

талановитої співачки і акторки.

21 січня 1905 року у Старому Самборі в сімʼї Володимира Кархута та Марії, уродженої Сиґерич, народилась донечка, яку назвали Юлією.

Вже на першому році свого життя Юлія залишається напівсиротою – помирає її батько. Через деякий час мати Юлії виходить заміж вдруге. Та й цей шлюб не був тривалим. Після втрати чоловіка мати сама виховує чотирьох дітей.

Коли почалась Перша світова війна вся сімʼя перебирається до Відня, втікаючи від російської окупації. Там мала Юля йде в перший клас початкової школи. Відтоді у неї залишились гарні знання німецької мови. Після визволення Старого Самбора сімʼя повертається назад додому.

Ще з дитинства у Юлії проявився талант до співу та акторства. В юнацькі роки вже добре знала нотну грамоту. Зрештою, мала гарну освіту. Закінчила вісім класів гімназії Святої Ядвіґи у Перемишлі. А далі – театр, сцена! Працює в „Українському рухомому Драматичному Театрі” Івана Когутяка. Потім три роки виступів в Українському хорі Дмитра Котка. Водночас не забуває і про науку. Навчається співу у професора Львівської Консерваторії Романа Любинецького. Потім переїзд до Чехії, де продовжує навчання у професора Теодора Черніка у місті Брно. Працює в Українському драматичному театрі у Празі.

Перед війною повертається в Старий Самбір. Працює в Дрогобицькому музично-драматичному театрі. Приймає активну участь у роботі драматичного гуртка при Старосамбірській Просвіті. Стає солісткою хору „Сопілка” міста Старого Самбора. Після смерті матері вимушена полишити роботу у Дрогобицькому театрі і остаточно перебирається на помешкання у Старий Самбір. В 1951 році внаслідок нещасного випадку стає інвалідом…

Багато чого встигла досягнути у своїй творчій карʼєрі Юлія Кархут. Та, мабуть, самим найяскравішим та найважчим був період з 1926 по 1929 рік, коли працювала в „Українському Наддніпрянському хорі” Дмитра Васильовича Котка. Це був період суцільних гастролей. Пʼять сучасних областей: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Рівненська та Волинська – маршрути виступів хору. Ось як про це згадувала сама Юлія Кархут:  „Галичину ми (хор Котка) з'їздили вздовж і впоперек, і важко пригадати, чи було навіть яке мале містечко, ба, навіть більше село, де був хоча б приблизно можливий будинок, у якому можна було б розмістити хор, – де б ми не співали. Несли цю нашу пісню-історію в найглухіші закутини нашої нещасної, поневоленої України.”

Гастролювали і в Білорусії: Гродно, Ліда, Барановичі, Слуцьк, Слонім, Пінськ, Лунинець, Несвіж, Сарни. Об’їздили і всю Польщу (і це при тому, що репертуар складався виключно з українських пісень): Щецін, Слупськ, Ґдиня, Сопот, Ельблонґ, Ґрудзонязь, Бидґощ, Ґнєзно, Торунь, Познань, Варшава, Ловіч, Скерхнєвіце, Лодзь, Кротошин, Каліш, Радом, Скаржиско, Люблін, Холм, Грубешів, Замосьць, Ряшів (Жешув), Ярослав, Перемишль, Кросно, Санок, Ясло, Тарнів, Величка, Бохня, Краків, Новий Санч, Криниця, Хшанів, Катовиці, Битом, Сосновєц, Шамотули, Лєшно, Вроцлав, Кемпно.

На завершення своєї розповіді процитую ще дещо із спогадів Юлії Кархут: „… Всю душу свою вкладали в нашу чудову пісню, несли її в найглухіші закутини Галичини й Волині, Полісся і Підляшшя, а відтак і в Польщу. Не було ні одного великого міста та малих містечок в цілій Польщі, де б ми не виступали, де не лунала би наша українська по мистецьки виконана пісня…”

Важкий і водночас такий яскравий життєвий шлях нашої землячки, талановитої співачки і акторки завершився 1 листопада 2000 року. Похована Юлія Кархут на міському кладовищі у Старому Самборі.

Корінні старосамбірські роди

Олександр Глінка

Корінні 

старосамбірські роди

Львів  2013 

*     *     *     *     *

Дослідженням свого родоводу і родоводу своєї дружини я займаюсь вже більше двадцяти років. За цей час я настільки заглибився у коріння свого генеалогічного дерева, що фактично вже охопив майже всі корінні старосамбірські роди. З приводу цього хочу сказати, що кількість прямих предків у кожному попередньому коліні зростає вдвічі, тобто у геометричній прогресії. Наприклад, у кожної людини є четверо осіб, яких ми називаємо або могли би називати дідом та бабою. У попередньому поколінні таких людей але вже з приставкою пра- буде восьмеро. А з приставкою прапра-  буде вже шістнадцятеро і т.д.  Так у сьомому поколінні кожна людина має   64 прямих родичів! В ідеалі – це 64 різних прізвища, які не повторюються. Та насправді через повтори число прізвищ, як правило, трохи менше.

Кожний період у житті нашого міста відзначався своїм списком, „букетом” прізвищ, з яким місто йшло по стежині своєї історії. Список цей з покоління в покоління завжди піддавався незначній ротації. Але були прізвища, які впродовж кількох останніх століть з цього списку не випадали. До корінних старосамбірських родів можна зарахувати лише з десяток, від сили – півтора десятка таких. Хоча все це відносно, бо точної градації для цього визначення в природі не існує.  
         Якщо взяти до уваги, що Старий Самбір є невеличке містечко, то зрозуміло, що всі корінні фамільні роди дуже тісно пов’язані між собою родинними стосунками. Хочу зазначити, що за час спільного проживання на теренах міста (а це щонайменше три-п’ять століть) старосамбірські фамілії настільки тісно переплелись своїм корінням, що ми цього навіть  подумати і уявити не могли! Тому, якщо Ви є нащадком якогось корінного старосамбірського роду, то будьте певні, що у структурі Вашого генеалогічного дерева присутні всі (або майже всі) корінні роди нашого міста!

Тут, до слова, розповім про таку, відому всім, ситуацію. Рівновіддалені щаблі своєї генеалогічної конструкції люди сприймають як родичів тільки до якоїсь певної межі. Так, ми всі чудово знаємо, що таке двоюрідний брат чи сестра. Ми знаємо троюрідних братів та сестер. Про братів у четвертому коліні говоримо: „Якийсь там родич”. А про родичання у п’ятому-шостому коліні переважна більшість людей взагалі нічого не знає, вважаючи їх однофамільцями! Та раніше людство не знало таких розваг, як кіно, телебачення, інтернет. Більше уваги приділялось чомусь іншому, більш духовному. Тому й прослідковували свої родинні зв’язки набагато глибше!

Перед тим, як перейти до конкретних прізвищ і цифр, поглянемо на таке невелике містечко, як Старий Самбір у ХVIІІ – ХІХ  століттях. Залізниця та автомобільний транспорт на той час – відсутні. Інформаційна комунікація знаходиться у зародковому стані. А тому міграційні процеси фактично наближені до „нуля”. Дещо пожва-влюються вони на початку ХХ століття, та й то здебільшого у сторону відтоку місцевого населення (згадаймо першу, другу та третю хвилю еміграції до Америки та інших країн).

Починаючи з другої половини ХХ століття міграційні процеси у місті значно пожвавилися і продовжують посилюватись з кожним десятиріччям. З’явились у місті носії сотні нових прізвищ, яких до цього тут не зустрічали. Та поряд з новими прізвищами свою частку твердо „тримають” і корінні мешканці Старого Самбора. 

У своїй праці я використав матеріали взяті у Синодику парафіян Старосамбірської церкви св. Миколая та з метрикальних книг початку двадцятого століття греко-католицької парафії Старого Самбора, що знаходяться у фонді рукописних книг і стародруків Національного музею у Львові. Крім цього за двадцять років дослідження свого родоводу у мене зібрався власний великий архів, база даних. Важливе місце у питанні отримання потрібної інформації посідає вже згадуваний Синодик або ж Пом’яник. Це книга із записами імен померлих для поминання їх під час богослужінь. Записи у даній книзі велись на протязі цілого століття: з 1752 року по 1861 рік! Під прізвищем і іменем того хто вписував йшли імена померлих родичів, як правило, без дати смерті і без вказівки на якісь родинні зв’язки. А імена „новоприставлених” у тих списках дописувались на протязі десятиліть. Від одного конкретного роду могло бути від одного до десятка записів в Синодику, в залежності від величини (поширеності) даного роду в місті. Для одного такого запису у Синодику виділялась, як мінімум, одна сторінка. На ній вписувались імена померлих, які належали саме до цієї фамілії.  Кількість таких імен на сторінці було щонайменше з десяток, а подекуди доходило і до сотні!

Саме по сукупній кількості імен конкретного роду, вписаних у Синодику можемо судити наскільки цей рід розрісся у межах Старого Самбора. А це у свою чергу вказує саме на давність його проживання на території міста!

Синодик має більше 360-ти сторінок. Але почерговість вписування у ньому поминальних записів я би не брав до уваги, бо усі роди, що мають таких записів більше ніж на одній-двох сторінках – більш-менш рівномірно розподілені по сторінках всього Синодика. Та й зрозуміло, що під час започаткування цього Пом’яника відразу утворилась черга з охочих вписати туди поминальні записи про своїх рідних. І черга ця була немалою. Десь близько п’ятдесяти (або й більше) записів у книзі з’явились у перші кілька років її існування. А якими критеріями про першочерговість записів керувався той дяк (чи хтось інший) – ніхто сьогодні не знає!  Зате поминальний запис на першій сотні сторінок у Синодику – твердо вказує на проживання цього роду у Старому Самборі вже з середини  ХVІІІ  століття!

Перед тим, як написати про результати своїх досліджень, хотів би зробити деяке уточнення. У ХVІІІ столітті такі (теперішні) частини міста, як Посада Горішня, Посада Долішня та Смільниця не входили адміністративно до структури міста, поєднувала їх лише місцева церква св. Миколая. Тому у своєму дослідженні я не торкався теми вивчення тих родів, що походили з даних частин міста. Поле для досліджень тут величезне! І на Горішній Посаді, і на Долішній Посаді, і на Смільниці існують свої корінні роди, зовсім не ті, що у Старому Самборі, але не менш давні!

Отже, на зламі ХVІІІ - ХІХ століть у Старому Самборі найчисельнішими були роди Вовчиків, Сольчаників, Шемердяків та Яремів. Кількість сторінок, списаних для цих чотирьох родів у Синодику досягла цифри трохи меншої вісімдесяти! Це майже по двадцять сторінок імен на кожен з тих родів! Знову повторюсь, що від поширеності роду в межах міста можемо судити про давність його проживання на даній території. Хочу зауважити, що таке правило не завжди спрацьовує на всі сто відсотків. Бувають і інші чинники, що впливають на цей процес. Але все-одно це є дуже вагомий аргумент. З огляду на це, список з чотирьох родів я навів у алфавітному порядку. Хоча зазначу, що у числовому вимірі ця різниця між тими родами зовсім невелика. Слідом за ними, трохи поступаючись, йде рід Зиблікевичів. У Синодику списків під цим прізвищем є майже на півтора десятках сторінок.

По вісім-дев’ять таких сторінок у Пом’янику мають роди Бущаків, Лінинських, Сенетів та Тисовських. По п’ять-сім сторінок – роди Сиґеричів, Стрілецьких та Кінчиків. Чотири сторінки зі списками померлих родичів має рід Скипакевичів. Ще невелика кількість старосамбірських родів мають таких записів по одній, або ж по дві сторінки. Також є певна кількість прізвищ, які на початку ХХ століття у Старому Самборі вже не зустрічаються.

А тепер розглянемо динаміку кількісного розвитку старосамбірських родів на початок ХХ століття. Найбільше записів  у метрикальних книгах (з достатньо великим випередженням) мають роди Вовчиків, Сенетів, Сольчаників та Яремів. Далі тісною групою йдуть роди Сиґеричів, Тисовських, Шемердяків, Волосянських, Зиблікевичів, Скипакевичів, Лінинських та Бущаків. Останній список я навів не у алфавітному порядку, а у відповідності від кількості таких записів – від більшого до меншого. Таким чином, на початок ХХ століття ми відмічаємо кількісне збільшення окремих родів. Найперше це стосується роду Сенетів, Сиґеричів та Волосянських. Є і зворотна тенденція. У цей список можна зарахувати роди Шемердяків, Бущаків, Зиблікевичів та Кінчиків.

Принагідно тут хотів би добавити і свої власні спостереження. У дев’яностих роках минулого століття, складаючи генеалогічні таблиці деяких Затильських родів, я багато часу провів на цвинтарі, шукаючи надгробки своїх далеких родичів. Все це я занотовував, а пізніше зробив деяку статистичну вибірку. І виявилось, що на двох старосамбірських цвинтарях поховано найбільше людей на прізвище Шемердяк! А ще у той період часу я спілкувався з дуже великою кількістю людей похилого віку (яких сьогодні вже не має з нами). І всім їм я завжди ставив запитання: „Який рід є найстаршим у Старому Самборі”. Звичайно, не всі могли відповісти на це запитання. Але багато з них давали таку відповідь. І що цікаво, що відповідь ця була у всіх майже ідентична. До найдавніших родів у нашому місті (із нині існуючих) вони причислювали: Зиблікевичів, Сенетів Шемердяків, та Яремів. Мабуть, у той час інформація про давність родів передавалась усно від покоління у покоління. Про все це докладно записано у моїй праці „Книга пам’яті і буття роду твого. Нащадкам”. Я знаю, що багато мешканців Старого Самбора знають про цю книгу і читали її. Та повернемось до основної теми мого дослідження.

В Синодику записана така інформація, що в 1771 році у Старому Самборі була епідемія холери (або ж чуми). Пошесть ця скосила багатьох людей у місті. Але особливо тоді потерпів рід Бущаків. Тільки в родині Григорія Бущака епідемія забрала його одинадцятьох родичів… А в 1831 році по місту прокотилася епідемія холери, від якої найбільше потерпіли роди Вовчиків та Зиблікевичів.

Та найзагадковішою подією є зникнення з мапи історії Старого Самбора цілого, досить багаточисельного роду. У першій половині ХVІІІ століття у місті проживав рід Стрілецьких. За чисельністю він на той час входив до десятки найбільших родів. Та вже на початку ХХ століття на теренах Старого Самбора ми не зустрічаємо жодної людини з таким прізвищем! Таких випадків і таких родів в історії міста було немало. Переважно такі роди були зовсім невеликі і небагаточисельні. Та все ж рід Стрілецьких був занадто великим, щоб просто так зникнути… Що стало причиною такого повороту? Війни? Епідемії?.. А для прикладу я скажу про невеликий рід Саґалевичів, який ще до Другої світової війни проживав на теренах нашого міста. І сьогодні у Старому Самборі проживають нащадки цього роду. Тільки всі вони є нащадками по материнських лініях. Тобто сьогодні є власниками зовсім інших прізвищ…

Та розповідь моя про старосамбірські роди була би неповною, коли б я не згадав про „придомки”. Доповнити цю розповідь я хочу уривком зі своєї „Книги пам’яті та буття роду твого”:

„ … хотів би розповісти про придомки і їх роль у житті старосамбірчан. В 19-му столітті формування сучасних прізвищ на Бойківщині вже було практично завершено. А придомки, які мали майже всі фамілії у Старому Самборі, виконували роль неофіційних прізвиськ, якими користувалися у розмовах між собою. Дехто вважав їх образливими, але, в основному, їх сприймали як належне і навіть з посмішкою…

Одні придомки існували десятиліттями, другі – напротязі життя одного чи декількох поколінь. Були й такі, що ходили в житті поряд з прізвищами впродовж декількох століть. Про всі ці придомки, які стосуються фамілій даного генеалогічного дерева, я буду згадувати у своїй книзі, а також буду подавати історії їх виникнення.”

З останнього речення Ви зрозуміли, що історії виникнення придомків та інші цікаві факти я виклав на сторінках своєї „Книги…”, але у даній своїй праці я поміщу тільки перелік деяких з цих придомків, з певними коментарями.

Уже більше століття поряд з прізвищем Бущак ходить придомок Пуші. Та є у цього роду ще більш давній придомок, якому вже щонайменше триста років! У той час поряд з прізвищем Бущак ходив придомок Циль. У Синодику зустрічаються подвійні означення родини: „ … Бущака, аліасъ Циля” (аліасъ – або). А у деяких випадках „Циль” виступає, як самостійне прізвище.

В середині найчисельніших родів придомки застосовувались для того, щоби якось ідентифікувати окремі родини. Найвідоміший придомок серед роду Вовчиків – Воленчині Вовчики. І цьому придомку вже є півтори сотні років! Серед Яремів виділив би Яремів-Скірличів (скірлич – синонім слову кушнір).

Всіх Сольчаників (без виключення) називали Смаками, а усіх Скипакевичів – Ґуцками. І придомкі ці ходять поряд з прізвищами Сольчаників і Скипакевичів вже не одне століття. Частину роду Шемердяків колись дуже давно охрестили Свістаками. У них же був ще один придомок – Стасечкові Шемердяки.

Частину роду Зиблікевичів майже двісті років тому звали Гавасі. Ще перед Другою світовою війною цей придомок був дуже вживаний у розмові місцевих мешканців. Але був у всіх Зиблікевичів ще набагато давніший придомок – Тлусті. І був він у ХVII-ХVIII століттях настільки вживаним серед мешканців міста, що у деяких випадках перейшов у прізвища. Тобто корінний старосамбірчанин на прізвище Тлустьо у своєму минулому має саме пряме відношення до роду Зиблікевичів!

А щоб завершити свою розповідь про старосамбірські роди нагадаю найвідоміших людей – вихідців з тих родів, уродженців Старого Самбора. І почну, з найвідомішого (у свій час) нашого земляка.

Миколай Зиблікевич.  Народився цей відомий галицький політик в 1823 році у Старому Самборі в родині корінних городян. Після навчання у Самбірській гімназії Миколай вчиться у Львові. В 1846 році закінчив філософський факультет Львівського університету. В 1848 році бере активну участь у подіях „Весни націй”.  В 1851 році захистив дисертацію, став доктором права, адвокатом. В 1861 році Миколая Зиблікевича обирають послом (депутатом) до галицького сейму, а також послом до Державної Ради у Відні. В 1874 році М. Зиблікевича обирають Президентом міста Кракова. В 1881 році, у  зв’язку з обранням його Маршалком Крайовим [Галичини], відмовляється від президентури Кракова і деякий час працює і живе у Львові.

По хронології Зиблікевич був п’ятим Маршалком Крайовим [Галичини]. В 19-му ст. це було найвище звання і посада в Галичині. Він добре знав польську і німецьку мови. Миколай Зиблікевич був особисто знайомий з Францом Йосифом І і неодноразово, будучи Президентом Кракова, а пізніше і Маршалком Крайовим, зустрічав і супроводжував цісаря при його візитах в Краків і Галичину.

16 травня 1887 року в Кракові, вже знаходячись на емеритурі, Миколай Зиблікевич помирає,  де і похований на Раковіцкому цвинтарі.

У політичному житті Галичини (яка входила до складу Австро-Угорщини і займала територію від Кракова до Збруча) Миколай Зиблікевич протягом багатьох років (понад чверть століття) відігравав одну з провідних ролей. Багато зробив він для розбудови міста Кракова. Так вже сталось, що Миколай Зиблікевич в більшій мірі спричинився до розвитку саме польських політичних інституцій у тодішній Галичині. Хоча й ніколи не забував про своє українське походження і ніколи цього не приховував.

А на закінчення розповіді про Миколая Зиблікевича наведу рядки зі статті Івана Гора, надрукованій у газеті „Поступ” від 15. 08. 2000 року, стр. 9:

„Зі своїми політичними здібностями Миколай Зиблікевич міг би стати лідером українського політикуму в Галичині. Чому цього не сталось? Здається, він був занадто молодим, щоб поділяти консер-вативні проросійські погляди галицьких старорусинів. А молоді народовці були занадто амбітними, щоб вибрати його своїм зверхником.”

Зиблікевич Євген-Михайло (псевдонім – К. Порохівський). Народився в 1895 році у Старому Самборі. Помер в 1987 році у місті Філадельфія, штат Пенсільванія, США. Журналіст і громадський діяч. Один із засновників Організації українських націоналістів (ОУН).

Учасник визвольних змагань 1918-1920 років, старшина УСС і сотник УГА. Окружний комендант УВО Перемишльщини (1923). Навчався на правничому факультеті Львівського університету. Учасник Конгресу українських націоналістів (1929). За підпільну діяльність неодноразово заарештовувався польською владою.

Співвласник і співредактор газети „Український голос” (1926-1932), редактор тижневика „Бескид” (1930-1931, обидва у Перемишлі), „Змаг” (1937-1938, Львів). Діяч гетьманського руху в Галичині та на еміграції у Німеччині, США.

Після 2-ої світової війни емігрував. Редактор газети „Америка” (1953-1962). Голова спортивного товариства „Тризуб”. Засновник і перший директор (1963-1987) Східноєвропейського дослідницького інституту ім. В. Липинського (м. Філадельфія). Перевіз до США і опублікував архів В. Липинського. Автор розвідки „Одіссея архівної спадщини В’ячеслава Липинського (Відень-Райхенау-Берлін-Бадег-Філадельфія)”,  Український археографічний щорічник,  1992 т. 4,  вип. 1.

о. Димитрій Зиблікевич.  Честнійший отець ієрей Димитрій Зиблікевич – Перший Вікарій Катедральної Церкви Перемишльської. Саме таким чином в сорокових роках ХІХ століття ставив підписи на церковних документах о. Димитрій.  Вікарій в церковній ієрархії Греко-Католицької Церкви – перший заступник єпископа або виконуючий обов’язки єпископа.

Мені невідомо про роки його народження та смерті. Зате існує запис, який свідчить про його родинний зв’язок з Старим Самбором. Детальніше про це можете прочитати у моїй „Книзі…”

Оскільки я вже зачепив Вище Духовенство, то повинен написати ще про дві видатні постаті.

о. Ніль Саварин.  Преосвященний Владика Ніль Саварин, ЧСВВ, епархіяльний Єпископ Едмонтонський.

Владика Ніль, ЧСВВ, народився в 1905 році в Старому Самборі. Після відбуття Новіціяту й закінчення богословських студій прийняв Тайну Священства 23-го серпня 1931 року разом з пізнішим нашим митрополитом Амвросієм Сенишином, ЧСВВ. Його святителем був Преосвященний Йосафат Коциловський, ЧСВВ, Єпископ Перемиський. Після переїзду до Канади душпастирював у різних парафіях і був деякий час ігуменом в монастирі у Мондері. Апостольська Столиця номінувала його Єпископом-Помічником Владики Василія Ладики, ЧСВВ, Апостольського Екзарха Канадського Екзархату з осідком у Вінніпегу. Консекрація Владики Ніля відбулася 1-го липня 1943 року у Торонто в катедрі св. Михаїла. Святителями були: Єпископ Василій Ладика, Єпископ Амвросій Сенишин, ЧСВВ і Архієпископ Мекґівен. Під час консекрації було ще інших сім владик і 125 священиків. В 1956 році Апостольська Столиця усталила в Канаді метрополію з осідком у Вінніпегу й поділила територію Екзархату на єпархії. Тоді Владика Ніль Саварин, ЧСВВ, в дні 3-го листопада 1956 року став Епархіяльним Єпископом Едмонтонським.

Після довгої недуги упокоївся в Бозі 8-го січня 1986 року. Покійний був членом-добродієм  Товариства  “Бойківщина”.

(З журналу „Літопис Бойківщини” № 2/44 1986 року, стр. 3).

о. Амврозій Сенишин.   Владика Архієпископ Амбросій Сенишин, ЧСВВ, митрополит Української Католицької Церкви в США.

Народився в 1903 році у Старому Самборі, на Бойківщині. На  18‑му році життя вступив до Василіанського Чину. Руко-положений на священика в 1931 році. В 1933 році приїхав до США, в 1937 році – ігумен і парох церкви св. Миколая у Чікаґо. Іменований єпископом в 1942 році, як помічник для Владики Константина Богачевського. В  1946 році очолив Український Допомоговий Комітет при Американській Єпископській Службі для допомоги повоєнним біженцям в Европі та еміграції до CША. Завдяки цьому переселено біля 42000 українців з Європи до Америки. Свій великий організаційний хист виявив організуючи Евхаристійний Конгрес Східних Обрядів у Чікаґо 1941 року та Евхаристійний Марійський Конгрес у Філадельфії 1954 року. Редагував місячник “Ковчег” в 1946-1956 роках. Меценат українського церковного мистецтва й музики. Апостольська Столиця в  1961 році іменувала Владику Амбросія Архієпископом Філадельфійським і митрополитом Української Католицької Церкви в США. Визначним завершенням його архіпастирської діяльності було здвигнення митрополичого собору Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у Філадельфії.   Помер 11 вересня 1976 року.

(З журналу „Літопис Бойківщини” № 2/44 1986 року, стр. 11).

Надія Ярема.  Українська поетка, громадянка Австралії Надія Ярема, з дому Бущак, мати з Борецьких. Народилася 24 квітня 1926 року в  місті Старий Самбір на Бойківщині. Емігрувала з родиною до Аделаїди, Південна Австралія. Членкиня Громади СУПА, членкиня ЦСПА, довголітня учителька української школи ім. Івана Франка, програмуючий диктор українських радіопередач. Її перші вірші друкувалися ще в шкільних газетах в Старому Самборі, в Аделаїді в „Нашій Громаді”, в збірці „Південний хрест” та в Церковних Вістях. Любитель української культури. Каже про себе: „Вже з ранніх літ талан до писання виявився в мені, який дає мені задоволення в вислові моїх почувань в поезіях”…

Марія Ярема.   Живописець, скульптор, сценограф. Народилася в  1908 році в Старому Самборі. У 1929-1935 роках навчалася в Краківській Академії мистецтв. У 1932 вона була співорганізатором групи художників, що представляли радикальний і авангардний  художній стиль.  По закінченні Академії залишається жити і працювати в Кракові.

Свою артистичну діяльність розпочала як скульптор, пізніше звернулася до живопису. Створювала свої композиції в темпера, акварелі і гуаші. З 1946 року вона стала членом Групи молодих художників. У 1950-1958 роках Марія Ярема досягла своєї найвищої творчої зрілості. 

Померла Марія Ярема у Кракові в 1958 році.

Роман Сольчаник.  Багато років був співкерівником науково-дослідного комплексу радіо „Свобода”, доктор наук, 1944 року народження.

Народився, як сам каже, „по дорозі” – від Старого Самбора до Нью-Йорка, де після довгих поневірянь по повоєнній Європі опинились батьки. Там, за океаном, закінчив школу й університет, присвятивши себе радянології, україністиці. Викладав історію в університеті в штаті Нью-Джерсі. Його науковий патрон – Роман Шпорлюк, напевно, найвидатніший український професор-суспільствознавець у Північній Америці. Дисертаційна робота Романа Сольчаника присвячена КПЗУ. Доктор Сольчаник – автор багатьох ґрунтовних праць, досліджень, статей, разом з Тарасом Гунчаком упорядкував відомий на Заході тритомник з проблем розвитку суспільно-політичної думки на Україні. Всі вони, звичайно, в нас невідомі, хоч Роман Сольчаник по праву вважається одним з провідних учених у галузі радянології та україністики у світі.

(З газети „Молода Галичина” від 13 вересня 1990 року).

Юлія Кархут.  Народилася ця талановита співачка і акторка в 1905 році у Старому Самборі в сімʼї Володимира Кархута та Марії, уродженої  Сиґерич.

Ще з дитинства у Юлії проявився талант до співу та акторства. В юнацькі роки вже добре знала нотну грамоту. Зрештою, мала гарну освіту. Закінчила вісім класів гімназії Святої Ядвіґи у Перемишлі. А далі – театр, сцена! Працює в „Українському рухомому Драматичному Театрі” Івана Когутяка. З 1926 по 1929 рік працює в „Українському Наддніпрянському хорі” Дмитра Котка. Водночас не забуває і про науку. Навчається співу у професора Львівської Консерваторії Романа Любинецького. Потім переїзд до Чехії, де продовжує навчання у професора Теодора Черніка у місті Брно. Працює в Українському драматичному театрі у Празі.

Перед війною повертається в Старий Самбір. Працює в Дрогобицькому музично-драматичному театрі. Приймає активну участь у роботі драмгуртка при Просвіті у Старому Самборі. Стає солісткою місцевого хору „Сопілка”. Після смерті матері вимушена полишити роботу у Дрогобицькому театрі і остаточно перебирається на помешкання у Старий Самбір. В 1951 році внаслідок нещасного випадку стає інвалідом…

Багато чого встигла досягнути у своїй творчій карʼєрі Юлія Кархут. Та, мабуть, самим найяскравішим та найважчим був той час, коли працювала в хорі Дмитра Котка. Це був період суцільних гастролей. Пʼять сучасних областей: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Рівненська та Волинська – маршрути виступів хору. Не минали жодного, навіть найменшого містечка. Гастролювали і за межами Галичини. Дали концерти у десятках міст Білорусі. Об’їздили більше сорока міст Польщі. І це при тому, що репертуар складався виключно з українських пісень... 

Померла Юлія Кархут у Старому Самборі 1 листопада 2000 року.


       Володимир Тисовський. Український концертно-камерний співак (бас-профундо). Народився 26 серпня 1921 року в Старому Самборі в сімʼї Василя Тисовського і Олени Кутельмах.

Вокальну освіту здобував у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові (1937 – 1939 роки, клас О. Бандрівської). Сольного співу учився у відомого оперного соліста К. Андрієнка. Завдяки довголітній і послідовній праці над собою добився заслужених успіхів. Володів могутнім голосом широкого діапазону. Артистичну діяльність розпочав 1939 у львівських хорових колективах. Під час війни емігрував до Америки.

Володимир Тисовський – відомий бас-октавіст і соліст численних українських хорів в Україні і в Америці. Найважніші з них це – хор Василя Осташевського у Львові, „Капеля Україна” (мистецький керівник – проф. Нестор Городовенко), хор „Трембіта” в Німеччині, диригент Кирило Цепенда, і капела бандуристів ім. Т. Г. Шевченка, мистецький керівник Григорій Китастий.

Концертував в Європі та Північній Америці. Радо допомагав і виступав з іншими хорами: хор „Думка" – Нью-Йорк, хор „Прометей" – Торонто, хор „Боян" – Детройт і інші. У США випустив дві платівки з українським репертуаром.

Помер Володимир Тисовський в 1996 році у Флориді, США.       (Інформацію почерпнуто з обкладинки його платівки „Пісне, розрадо моя”)

*          *          *          *          *

Список цей можна продовжувати, але я на цьому зупинюсь. Вважаю, що ці люди були найдостойнішими представниками нашого міста в Європейській історії і культурі. Можна було б долучити до цього списку, наприклад, о. Станіслава Дашо та о. Данила Лепкого, які були не тільки священиками, а й відомими діячами у суспільстві чи літературі. Та у своїй праці я опирався саме на вихідцях зі Старого Самбора, уродженцях нашого міста.

Також до цього списку я не включив відомих наших земляків радянського періоду та сьогодення. Таких є багато. Але я думаю, що про всіх них обов’язково згадають, напишуть і створять символічну алею Слави нашого міста!

На завершення хочу повернутись до основної теми цього мого дослідження – до корінних старосамбірських родів. Як Ви побачили, у мене не прозвучало відповіді на запитання: „Який рід є найдавнішим у Старому Самборі.” Я лише систематизував і довів до Вашого відома ті  факти і матеріали, які були відомі мені, до яких я мав доступ. Це стосується періоду від середини ХVІІІ до початку ХХ століть. Але тема ця не закрита. Тут є ще величезний шмат роботи. Тепер потрібно знаходити архівні матеріали більш раннього періоду, у яких є будь-яка інформація про старосамбірські роди, прізвища. Я не згортаю роботу по цій темі і буду вдячний кожному, хто надасть мені таку інформацію чи архівні документи.

Місто з минулого. Частина 2

Олександр Глінка

Місто

з минулого

(продовження)

Львів  2013 

*     *     *     *     *

Пройшло ще зовсім небагато часу, а моя колекція поповнилась вже цілою низкою цікавих зображень з видами старого міста. Світлини ці зроблені в 20-60 роках минулого століття. Деяку частину тих фотографій я вирішив виставити на Ваш огляд у даному продовженні своєї книги. Хочу зазначити, що ці світлини не є такими впізнаваними, як, скажімо, ратуша чи римо-католицький костел. Це зображення звичайних житлових та адміністративних будинків розташованих вздовж головної вулиці Старого Самбора. У них проживали та працювали мешканці нашого міста. Тут розміщувались усілякі організації, майстерні та різноманітні крамнички. Багатьох з тих будівель вже в природі не існує. Та й мало людей залишилось, які пам’ятають місто саме у такому вигляді. Тому, роблячи „ремейки” на деякі старі світлини, я вибирав дещо ширший ракурс, щоб Вам було легше зорієнтуватись у місцезнаходженні даного об’єкту.

Отож, ще раз пройдемось разом з Вами по головній вулиці Старого Самбора 20-го століття. А почнемо цю прогулянку з південної частини площі Ринок.  Фото 112  зроблене в 1967 році. На задньому плані цієї світлини бачимо частину скверика, який існує до сьогодні і двоповерховий будинок з надзвичайно цікавою і рідкісною для міста архітектурою. Тут йде мова про напівкруглу абсиду на куті будинку. На першому поверсі (з боку базару) був вхід до „інвалідської чайної”. Двері були розташовані високо і до них вели три кам’яні сходинки. Таку назву тій „забігайлівці” дали місцеві мешканці. Знаходилась вона навпроти діючого і повнолюдного на той час торговиська. Різні люди туди заходили. Багато, мабуть, було серед них і інвалідів, бо ж було це у повоєнні роки. Та й торгівля на базарі для багатьох з них була чи не єдиним засобом для виживання…

А тепер зайдемо у вже згадуваний скверик і повернемось обличчям на південь (Фото 114 та Фото 115). Порівнюючи ці дві світлини бачимо, як багато чого змінилось! Мінялись вожді – мінялись пам’ятники, а сьогодні вже й держави тієї не існує! Навіть доріжки у парку кардинально змінили свій напрям. Лише деякі дерева, ніби вартові Вічності, незворушно стоять на своєму місці…  Зверніть увагу на березу, що росте в кінці парку. На фотографіях її видно ліворуч від будинку. Порівняйте, як розташовані її гілки. Так! На обох світлинах ми бачимо одне й те саме дерево. Та навіть і воно підвладно Часу…

Продовжимо нашу подорож вулицею у північному напрямку. Через кілька десятків кроків перед нашими очима відкривається широка площа, обмежена з півночі будівлею сучасної лікарні. Та чи завжди цей будинок був таким, яким ми бачимо його сьогодні?  Порівняємо  Фото 116  та  Фото 117. Нажаль перше з них не виділяється високою якістю. Та все ж ми бачимо той самий цокольний поверх, а над ним сім вікон наступного поверху, що виходять на головну вулицю. А ще бачимо у  центральній частині фасаду цікаве архітектурне оформлення невеличкого мансардного поверху. Це надавало всій будівлі вигляду завершеності та навіть якоїсь святковості. У радянський час замість невеликого мансардного добудували повноцінний поверх. А ще забрали всі „лишні” архітектурні елементи і… вийшла велика сіра коробка!

Та є ще одна цікава деталь на цій давній світлині. З боку площі біля першого значно більшого за розмірами вікна бачимо ще й двері. До вікна і дверей ведуть довгі сходинки. А завершує всю цю композицію велика вивіска, яка розмістилась над вікном та дверима на всю їхню ширину. Запитаєте, що це за заклад був? Можливо відповідь буде дещо неочікуваною. Це була кав’ярня! Так, саме тут майже сто років тому городяни та гості міста могли випити філіжанку кави!..  У радянський час тут змінилось декілька організацій та установ. В 50-х роках двері ці замурували, а приміщення остаточно передали у власність лікарні.

 І ще хочу звернути Вашу увагу на одну деталь. Можливо, на моїй фотографії це не дуже помітно, але коли будете проходити площею Ринок, зверніть увагу на крайнє вікно лікарні. Праворуч від нього Ви побачите чіткі обриси тих дверей, що вели до кав’ярні! З того часу пройшло вже більше ніж пів століття! Було зроблено з десяток капітальних та косметичних ремонтів! А двері ті все ніяк не дають про себе забути. Ніби хочуть розповісти своїм городянам якусь дуже важливу таємничу історію, німими свідками якої колись і стали ті двері…

Переглянемо Фото 118 та Фото 119. Перше з них зроблене у 70‑х роках минулого століття. Усі будинки, які ми бачимо на тій світлині, успішно „дожили” до наших днів, майже не змінившись. У  декотрих змінився лише фасад, а деякі „виросли” (добудували другий поверх). Не має лише дошки оголошень зі своїм метровим фундаментом та газетного кіоску. Пізніше на місці дошки оголошень довший час висіли портрети передовиків праці Старосамбірського району. Нижче за кіоском бачимо високі двері, що вели до „залізного” магазину. Це так місцеві мешканці називали господарський магазин. Та й справді, пластмасових виробів тоді майже не було, а в магазині продавали цвяхи, серпи, коси, підкови для коней, відра оцинковані, навісні замки-колодки і ще багато-багато всілякого залізяччя!

Зліва на задньому плані  Фото 118  бачимо будівлю у якій сьогодні розмістилось терапевтичне відділення лікарні. А в 70-х роках у цьому будинку розміщалася Старосамбірська поліклініка. А ще раніше тут був госпіталь та й взагалі будівля ця завжди була якимось чином пов’язана з медициною.

Перейдемо до наступних Фото 120  та Фото 121. Зроблені ці світлини майже з того самого місця, що й попередні. А якщо точніше, то у кільканадцяти метрах нижче. Але  Фото 120  є  набагато давнішим. Зроблене воно ще у передвоєнний період. Можливо, хтось навіть впізнає на цій світлині своїх батьків чи дідів. Та не тільки тим цінна ця фотографія. Подивіться, як старанно викладена камінням уся вулиця! Це не асфальтом закатати дорогу. Це титанічна праця не одного покоління міщан! Ще в 1897 році Софія Стшетельська-Ґрінберґова дослідниця Старосамбірщини оглядала цю вулицю, а потім описала це у своїй книзі Staromiejskie zieme i ludność, Lwów, 1899, стр. 11.  Вона зазначає, що місто вітає приїжджих дуже пристойно. Зустрічає шеренгами білих особнячків та кам’яним хідником (тротуаром), який біжить зліва від дороги безперервно через усе місто…

Хочу зазначити, що така тенденція, коли тротуар був розміщений лише з одного боку центральної вулиці, зберігалась у Старому Самборі ще донедавна. Ще зі свого дитинства я пригадую, що деякі ділянки головної вулиці мали тротуар лише з одного боку. А ще Вам скажу, що не тільки центральна вулиця та ринкова площа Старого Самбора була викладена каменем. Багато інших другорядних вулиць були викладені каменем у такий спосіб. Якщо, наприклад, пройтись сьогоднішньою вулицею Д. Лепкого, то на деяких її ділянках Ви це без усіляких труднощів побачите!

На  Фото 122  та  Фото 123  бачимо те саме місце, що й на попередніх світлинах. Тільки у даному випадку той фотограф перейшов на інший бік вулиці. Зверніть увагу, як викладений каменем з’їзд у двір. І чомусь ледь не посередині того заїзду вкопали електричний стовп?! А тепер віднайдіть цей з’їзд та стовп на попередньому Фото 120. Різниця лише у тому, що  Фото 122  зроблене ще давніше, в 20-х роках минулого століття. Є ще одна причина цінності даної світлини. В  частині хати, яку ми бачимо на Фото 122, в 20-40 роках 19-го століття проживав уродженець і корінний мешканець цього міста, одна з найвідоміших постатей за всю історію Старого Самбора – Миколай Зиблікевич (1823-1887). 

Зробимо ще з десяток кроків вниз по вулиці і оглянемо  Фото 124 та  Фото 125.  Перше з них – це знову ж таки світлина передвоєнних років. Вгорі на задньому плані бачимо три невеличкі віконця на горищі будинку. А будинок цей якраз і є тим самим гастроном зі сходами до вхідних дверей, що навпроти лікарні. А віконця ці були (до недавнього часу) характерними ознаками цієї будівлі. Подивіться, зрештою, на Фото 90.

Попрямує далі вниз по вулиці, а у нашому випадку переглянемо попарно  Фото 126 та 127,  Фото 128 та 129, Фото 130 та 131. Це вже повоєнні фото та сучасні ремейки на них. Усі будинки, що ми бачимо на тих світлинах успішно „дожили” до теперішніх часів. Змінювались (неодноразово) лише фасади та вивіски на них. Тому надам Вам можливість самому оцінити всі зміни…

А ось про наступну світлину скажу декілька слів. Фото 132 зроблене у 20-30 роках минулого століття. Хати цієї сьогодні не існує. Тому для  Фото 133  я взяв більш ширший загальний план, щоб вам легше було зорієнтуватись. Справа на обох світлинах бачимо край будинку, на першому поверсі якого знаходиться шаховий клуб „Дебют”. Тільки на давній світлині цей будинок цегляний (не обштукатурений) та поки що двоповерховий. Зате шаховий клуб у цьому будинку я пам’ятаю ще зі свого дитинства!

Та саме цікаве те, що на деяких польських сайтах під зображенням цієї світлини стоїть підпис: „Widok frontu domu, w którym urodził się Mikołaj Zyblikiewicz.” Можливо, й справді вже згадуваний Миколай Зиблікевич народився саме в цій хаті. Але у мене таких даних не має. Тому ані стверджувати, ані заперечувати цього я не буду…

Фото 134  зроблено у повоєнний час, десь на зламі 50-60 років. У центрі заднього плану ми бачимо будинок, який сьогодні займає товариство „Просвіта”. Та на той час там розміщувалась шевська майстерня!

А  Фото 136  зроблене ще у довоєнні роки. Це не той будинок, що ми бачимо на  Фото 137,  але стояв він саме на тому ж місці і належав саме „Просвіті”!

Для Фото 135  та  Фото 137 я знову вибрав ширший загальний план. На давніх світлинах фотограф робив акцент на людях, яких знимкував. А мені потрібно відзначити те місце, той фон на якому все це відбувалось.

На  Фото 138 бачимо хату, якої вже давно не має. Стояла вона приблизно там де кут будинку пошти, але була набагато ближче висунута до дороги. У довоєнний час належала вона Вовчику Ваську (сину Дмитра). Взагалі на тому місці, де зараз стоїть будівля пошти, колись стояли три будинки. Про одну хату я вже сказав. Другий будинок належав Головецьким, які утримували там свій магазин. І третій будинок належав Яремі Теодору (сину Михайла).

Порівняємо  Фото 140  та  Фото 141.  На першому бачимо ту ж саму хату, що й на  Фото 138,  тільки з іншого ракурсу. Зате справа на обох фото бачимо задню частину будинку. Зверніть увагу на двері, які розташувались майже впритул до задньої стіни будинку, та на характерну архітектуру віконних відкосів!  Так, на обох світлинах бачимо один і той же будинок. А, отже, ми впевнились, що саме на вказаному раніше місці і стояла хата Васька Вовчика.

Фото 142  не вирізняється високою якістю. Зроблене воно в 20‑х роках минулого століття. А бачимо на ньому будинок тогочасної пошти. На  Фото 143  перед нашим зором постає сучасний вигляд цього вже перебудованого будинку.

На Фото 144  ми бачимо цегляний будинок з балкончиком. Це той самий будинок, що стоїть і сьогодні на розі вулиць С. Дашо та Л. Галицького. А перед ним (той, що з відчиненою кватиркою) якраз і є вже згадуваний дім Теодора Яреми. Саме ці два будинки тільки з  іншого ракурсу бачимо на Фото 146. А ще на задньому плані Фото 144  відразу за провулком стоїть будинок, якого сьогодні вже не має. А на його місці лише грядки та газетний кіоск (див. Фото 145).

А ми знову попрямуємо на північ вулицею Лева Галицького. Пройдемо ще кілька десятків метрів. Перейдемо через потічок, що протікає попід дорогою і звернемо наліво у напрямку вулиці Шевченка. Пройдемо з десяток метрів і розвернемось обличчям до центральної вулиці. Саме з цього місця зроблені Фото 148 та Фото 149. У  будинку, що на тій світлині зліва за мого дитинства та юності розміщалась редакція районної газети. Та цінність того довоєнного фото у тому, що ми бачимо на дальньому плані!  Саме так!  У той час не існувало ніякого скверика. А вздовж дороги на його місці стояв цілий ряд будинків у яких проживали наші городяни…

На  Фото 150  та  Фото  151  бачимо ту ж саму будівлю, що й на попередньому. Тільки це вже вигляд з центральної вулиці.

А на  Фото 152  та  Фото  153  бачимо будинок, що примикає до будинку з попереднього фото. Другий поверх був добудований вже в радянський час. А в 1910-1930 роках там розміщувалася читальня, заснована товариством ім. Качковського, яке пропагувало москвофільські ідеї. Та противників цієї ідеї серед городян було значно більше, а їх осередком була „Просвіта”.

Продовжимо далі нашу прогулянку вулицею. На Фото 154  справа бачимо вже неіснуючий будинок. У довоєнний період тут розміщалась початкова школа для хлопчиків. В радянський час на цьому місці було збудовану двоповерхову будівлю музичної школи, яку ми бачимо й сьогодні. А ще на Фото 154  зліва бачимо одноповерховий будинок з дверима на фасаді і сходами до них. Про цей будинок я ще згадаю дещо пізніше, коли будемо розглядати наступні фотографії. А стосовно даної світлини зазначу, що була вона сканована зі старої польської відкритки на якій був видрукований надпис: „Старий Самбір. Вул. Владислава Ягайла”. Ось знаємо і ще одну назву нашої вулиці. Була вона і Цісарською, і Владислава Ягайла, і Леніна, а сьогодні носить ім’я Лева Галицького. Саме цей князь не один десяток разів проїжджав через місто цією дорогою. Та й, напевно, не тільки його коні, а й сам він ступав ногами по цій бруківці, по цій вулиці!

На Фото 156   справа бачимо край будинку тієї ж самої початкової школи для хлопчиків. Далі бачимо житловий будинок, що зберігся дотепер. А ще далі – будівлю сучасного райвідділу міліції, яка вже в наш час „обросла” другим поверхом (див. Фото 157).

Продовжимо огляд центральної вулиці Старого Самбора. Переглянемо  Фото 158.  Це також передвоєнна світлина. Я навіть знаю імена тих людей на знімку, але зараз я хочу сказати про будинок на задньому плані справа. Це той самий будинок, який ми бачили на   Фото 154.  Якщо уважно роздивитись Фото 154, 156, 158, зіставити та порівняти все це на місцевості, то прийдемо до висновку, що довгий двоповерховий бузково-рожевий будинок (див. Фото 159) був збудований на місці тих двох будинків, які ми бачимо на  Фото 158.  А прохід між тими двома давніми будинками – це є центральна частина теперішньої будівлі (там, де знаходиться балкон-лоджія)…

І на останок нашої невеличкої екскурсії я дозволю собі дещо змінити маршрут. Запропоную Вам переглянути ще декілька цікавих фотографій. Об’єкти, зображені на цих світлинах, знаходяться не на центральній вулиці. І світлини ці варта було б розмістити у першій частині моєї книжки. Та з’явились вони у моїй колекції вже після того, як робота над книгою завершилась. А, оскільки світлини ці дуже цікаві та відносно непоганої якості, то вирішив розмістити їх у цьому дописі.

Отже, звернемо з вулиці Лева Галицького і попрямуємо у напрямку місцевого стадіону. На  Фото 160  бачимо будівлю товариства „Сокіл”.  Про історію зміни зовнішнього вигляду цього будинку я написав у першій частині цієї книги. Там же є і схоже Фото 74,  але воно зроблене під іншим кутом і якість його, скажемо – не дуже.

А тепер зайдемо на місцевий стадіон та оглянемо  Фото 162.  Це світлина повоєнного часу. Цікава вона тим, що на ній можна добре розгледіти забудову території, прилеглої до костелу.

У тієї влади були інші свята, інші ідеали… Та світлина ця виявилась символічною! Бо в центрі сюжету знаходимо Храм Божий, що височіє, домінує над усім цим пройдешнім…

Ну, ось на сьогодні і все. На завершення хочу висловити подяку Роману Лесику, доктору фармацевтичних наук, професору кафедри фармацевтичної, органічної і біоорганічної хімії Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Завдячуючи його особистій колекції давніх поштових листівок з видами Старого Самбора я поновив зображення близько десятка світлин, замінивши їх набагато якіснішими. Бо саме скановані з оригіналу зображення звичайно ж на порядок кращі, аніж отримані з Інтернету.

... А я і надалі буду збирати цікавий матеріал для наступного продовження цієї книги…