Місто з минулого. Продовження

 

Місто

з минулого

 

Коли бачиш результати своєї праці – одразу починаєш відчувати неабиякий приплив енергії, творчого натхнення. З’являється бажання продовжити свою працю, написати щось нове, відкрити для людей ті, давно забуті, сторінки історії рідного міста.

Восени 2016 року вийшла друком перша моя книга “Старий Самбір за сивиною століть”. До неї увійшло близько десяти історичних розвідок, які я згрупував у три розділи: “Роздуми над минулим”, “Місто з минулого”, “Корінні старосамбірські роди”. Ці розділи між собою відрізняються різноплановістю досліджень, тому назвав їх “книгами”. Крім цього у мене є ще два готових проекти: “Книга пам’яті і буття роду твого. Нащадкам” (моя перша і найбільша праця) та “Старосамбірчани на світлинах” (попередня робоча назва). Обидва вони існують лише в одному екземплярі. Для видання друком цих проектів потрібно спершу вирішити низку технічних питань. Можливо, ці книги колись також побачать світ.

А сьогодні у мене є можливість і бажання написати продовження до другого розділу раніше виданої книги – “Місто з минулого”. Отже, розпочинаю своє нове історичне дослідження…

І ось у моєму архіві вже назбиралось багато нового цікавого фотоматеріалу. Почув та занотував чимало розповідей старших людей про давні будинки на площі Ринок у Старому Самборі. Про ті, які збереглись до сьогодні, і про ті, котрих у місті вже немає. Залишилось лише викласти все це на папері, що й стане для Вас нагодою провести нову історичну мандрівку вулицями нашого міста, хоча й віртуальну. Основною темою цієї розвідки стане давня забудова західної сторони Ринку, історія та опис окремих будинків, розташованих на ньому. Розпочну дослідження з огляду забудови площі на відтинку – від вулиці Богдана Хмельницького до провулка, що проліг між теперішньою податковою інспекцією та колишнім кінотеатром.

У книзі “Місто з минулого” Ви зустрінете чимало посилань на світлини, які були розміщені у раніше виданій моїй книзі “Старий Самбір за сивиною століть”. Для Вашої зручності й автономності при читанні, я повторно виставив окремі світлини із попереднього проекту. Вони розміщені наприкінці вкладки з ілюстраціями у окремому додатку. Отож всі зазначені світлини із попередніх частин  розвідки Ви знайдете у цій книзі.

Розглянемо Фото 209 (власне, це – фрагмент Фото 24, яке було виставлене у першому розділі цього дослідження). Лініями на світлині я розмежував будинки, розташовані у цій частині площі, та надав їм умовні номери. Це саме я зробив і на Фото 210. Тут ми бачимо окремі будівлі, що й на попередній світлині, але з іншого ракурсу. Окрім того, Фото 210 знадобиться ще й для проведення певних математичних розрахунків у подальшому дослідженні. Зараз лише скажу: це також фрагмент іншої світлини, яку я виставив у попередній частині розвідки (див. Фото 177).

А тепер зорієнтуємось на місцевості. Отже, будинок, записаний мною під номером 1, – нинішня податкова інспекція (пл. Ринок, 10). У першій частині цієї історичної розвідки я надав йому умовну літеру В (див. Фото 5). Будинок 2 існує й донині. Раніше я назвав його “будинком з гребінцем” і позначив літерою Б.  Будівлі під номером 3 (або ж А) сьогодні не існує, як і не існує наступної одноповерхової будівлі 4. Ділянка землі під номером 5 на Фото 209 вільна від забудови. Однак тут можна розгледіти щось, схоже на дерев’яну ятку. А вже на світлині 1939 року (див. Фото 168) на цьому місці бачимо гарний двоповерховий будинок. Під номером 6 – неіснуюча сьогодні двоповерхова будівля.

Далі звернемо увагу на одноповерхову будівлю (або будівлі), що розташована зліва від будинку 6 (Фото 209). Безсумнівно, тут ми бачимо кілька будинків, але де провести межі між ними? Це є задній план давньої, не дуже якісної світлини. Дрібних деталей на ній не розгледіти. Проте спробуємо якось розмежувати ті будинки. Неважко перелічити вікна й двері, які ми бачимо ліворуч від будинку 6.  Їх є сім, та це число не ділиться на три без остачі.  А саме три елементи на фасаді першого поверху були у переважній більшості будинків, розташованих на Ринку (тут елемент – вікно або двері). Тому знайдемо інший підхід для вирішення цього завдання. Якщо придивитись на комп’ютері до збільшеного зображення Фото 209, то зауважимо декілька цікавих деталей. Серед тих семи елементів простежуємо явну симетрію у трьох справа: високі двері посередині та два вікна по боках, які опущені трошечки нижче від верхнього краю дверей. Також бачимо три віконця на горищі, які є однакового розміру та розташовані на одній горизонталі. Тому я й виділив все це, як один будинок під номером 7.

Розглянемо крайню ліву частину тієї забудови та останні чотири елементи на ній. На мою думку, це два окремі будинки (9 та 8), які мали по два елементи на фасаді. Між першим і другим елементами зліва відстань дещо менша, ніж між третім і четвертим. Крім того, віконця на горищі над першим та другим елементами більші й розміщені вище (ближче до карнизу стіни). Але головний аргумент на підтримку такої версії – другий поверх будівлі, зведений десь у 20-х чи 30-х роках ХХ ст. Це доводить, що між ними існували, власне, суміжні стіни, а не кімнатні перегородки. Дещо зі сказаного можете побачити та порівняти, дивлячись на Фото 112 (із другої частини цього дослідження). На задньому плані світлини ми бачимо саме ці два будинки.

Отже, у міжвоєнний період на цьому відтинку західної сторони площі розташовувалось дев’ять будинків. Тепер подивимось на фрагмент кадастрової карти Старого Самбора 1856 року (Фото 211). Але перед цим скажу декілька слів про саму карту. Вона створена у 1856 році на базі даних, зібраних раніше, в 1853 році. Тому й відтворює той розподіл земельних ділянок, який існував саме на 1853 рік. Зберігається кадастрова карта у Центральному державному історичному архіві України у Львові. А відшукала фотокопію цієї мапи у павутинні Інтернету моя добра знайома Юліана Ярема, яка й поділилась зі мною своєю знахідкою.

У центрі карти бачимо площу, в правій частині якої пролягла центральна вулиця. Ще правіше – контури периметра попереднього католицького храму, розібраного в 1881 році. Нижче нього (південніше) пролягла вуличка, яка й сьогодні “біжить” попри костел донизу. Якраз навпроти неї, на протилежній стороні площі, бачимо ще одну вуличку. Остання і є тією сучасною вуличкою між податковою інспекцією та колишнім кінотеатром, на південь від якої й були розташовані досліджувані нами будинки. Прямокутники (й інші фігури) жовтого кольору – дерев’яні будівлі, рожевого – муровані з каменю чи цегли. Перелічимо у цій частині кадастрової карти земельні ділянки (будинки), котрі своєю східною стороною виходять до площі Ринок. І їх є вісім! Тут у нас щось не зійшлось! Спробуємо знайти відповідь. Для цього  розглянемо декілька можливих варіантів розвитку подій у ті далекі часи.

Перший варіант. Ймовірно, остання (південна) ділянка, яка на карті позначена числом 278,  після 1853 року була розділена нащадками власника (або з якихось інших причин) навпіл. Ця версія має право на життя, оскільки будинок, шириною фасаду “на одне вікно й двері”, був занадто вузьким для окремої (початкової) ділянки під будівництво житла. На мою думку, саме так і виник той дев’ятий вузький будинок, який ми спостерігаємо на Фото 209 та Фото 112. Також зазначу: це  єдина відносно широка ділянка (8 + 9), яку можна було би розділити на дві окремі (див. Фото 209).

Другий варіант. Кадастрова карта складена десь на 50 років раніше, ніж було зроблене Фото 209. Що ж могло змінитись за той період? Зауважу, що п’ять перших будинків (1 – 5) на досліджуваній нами частині площі – дерев’яні (згідно з позначеннями на кадастровій карті). Можливо, після якоїсь спустошливої пожежі ця територія була заново спланована, але вже у іншому форматі, наприклад, під шість ділянок. Та чи могли реально відбутись такі зміни?

Порівнюючи забудову площі Ринок початку ХХ ст. з кадастровою картою 1856 року, я помітив певні розбіжності. Так, будинок 1 – на третину вужчий, ніж сусідній (2). Саме вони обидва збереглись до сьогодні (Фото 209), і виміряти їхню ширину можна без зайвих перешкод. На карті ж розміри фасадів тих будівель – одинакові! Забігаючи наперед, скажу, що різняться й відносні розміри інших будинків у цьому ряду. “Накладаючи” кадастрову карту на сучасну супутникову карту Старого Самбора, я переконався у майстерності давніх картографів і високій точності їхніх вимірювань. Але, можливо, дрібні деталі (тобто будівлі) на плані позначали схематично, і така похибка була у межах допуску. А може, й справді, розподіл земельних ділянок та забудова тієї частини площі змінились внаслідок якогось стихійного лиха, пожежі…

Щоб хоч трохи прояснити ті невідомі сторінки історії, заглянемо у книгу Софії Стшетельської-Ґрінберґової “Staromiejskie ziemia i ludność” (Львів, 1899, с. 12).  Наведу цей уривок у власному перекладі:

“… Увесь цей витягнутий чотирикутник (йдеться про площу Ринок – О.Г.) спадає похило до долини Дністра, який неможливо побачити з цього місця. Колись давно площу у верхній її частині (праворуч) оточували (вишикувані шеренгою) старі дерев’яні будинки з висунутими наперед дахами, крайні крокви яких опирались на дерев’яні стовпи. У тих передсінках було зосереджене торгівельне і ремісниче життя всього міста та більшості сіл повіту. Але коли ринок згорів (кілька років перед тим), то на місці тих будинків постав ряд камʼяничок у англійському стилі, схожих на прямокутні коробки. Кожна з них – вузька, на один поверх висока (двоповерхова – О.Г.), має тільки два вікна з фронту і балкон із заскленими дверима. У такий спосіб модернізувався зовнішній вигляд ринку, та сьогодні це вже стало звичним для нас. Кажуть, що вогонь завжди обертається на користь міст, тому Старий Самбір повинен завдячувати біді, … яка знищила майже увесь старомодний центр міста”.

Додам роз’яснення щодо “поверховості” будинків. У ті далекі часи у Європі одноповерховий будинок називали “партеровим” (чи “партерним”). А якщо над ним зводили ще один поверх, то іменували його “одноповерховим” або ж – “на один поверх у висоту”. Власне, сьогодні такий будинок ми називаємо двоповерховим.

Із наведеного тексту дізнаємось: пожежа, яка знищила майже увесь центр міста, трапилась “кілька років перед тим”. Софія Стшетельська-Ґрінберґова на цій же сторінці повідомляє, що нотатки вела у 1893 році. Але “кілька років перед тим” – дуже розмите означення. Чи можливо конкретніше визначити цю дату?

Спробуємо, але для цього ознайомимось з деякими датами із життя Софії Стшетельської-Ґрінберґової. Отже, у 1851 році в Станіславові (теперішній Івано-Франківськ) з’явилась на світ Софійка, уроджена Стшетельська. У 1870 році Софія закінчує Самбірську жіночу учительську семінарію, працює учителем в Станіславові. В 1888 році організує народну школу в селі Топільниця Старосамбірського повіту, де й працює вчителем наступних вісім років. Активно займається літературною діяльністю. Одна з найбільших її праць “Staromiejskie ziemia i ludność” – це об’ємне (понад 700 сторінок) історико-етнографічне дослідження Старосамбірщини. З 1897 року перебирається на постійне місце проживання до Львова, де й помирає у 1932 році. Похована на Личаківському цвинтарі.

 Із цієї коротенької біографічної довідки дізнаємось, що її перше близьке знайомство із Старим Самбором відбулось, очевидно, у 1888 році. Саме тут процитую ще один уривок (сторінки 629-630)  із книги цієї відомої дослідниці нашого краю, де вона описує помешкання міщанина, що розташовувалось на Ринковій площі:

“… Одного разу ми завітали до хати старосамбірського міщанина, ще перед великою пожежею у місті. Цей будинок мав передсінок, який був висунутий допереду, і під дахом якого велась торгівля. Всередині було дуже мало світла. Коли ми увійшли серед білого дня у величезну довгу хату, лампадка у ній світилась, та все-таки морок панував у її глибині. Хата була завішана образами Святих так, що стін не було видно. А один образ Діви Марії в оксамитовій сукні був обшитий перлами та намистинками (бісером). У короні були найбільші перли, звичайно, всі вони – несправжні.  

До нас вийшла старша жінка у жупані з темного сукна, обшитим золотою тасьмою. Широко викладений ковнір жупана дозволяв бачити білу сорочку з комірцем. Голова була зав’язана яскравою хусткою, з-під якої спадало сиве волосся. Так само, очевидно, виглядали місцеві жінки й багато століть тому.

Містечко укріплене, середмістя оточене стіною, хати глибоко сховані за передсінками, дерев’яна церква, а в ній – люди у кожухах і пальтах з прибраним волоссям, монахи і черниці, єпископи й лицарі… Саме таким і був образ Старого Самбора багато століть тому”.

Завершується уривок описом зовнішнього вигляду тогочасної міщанки та роздумами Софії Стшетельської-Ґрінберґової про її власне бачення образу давнього Старого Самбора. Та повернемось до моїх досліджень. На початку цього уривку читаємо: “… ми завітали до хати старосамбірського міщанина, ще перед великою пожежею у місті”.  Отже, пожежа ця трапилась після 1888 року. А у 1893 році дослідниця описує ринкову площу вже з новими двоповерховими камʼяничками замість старих дерев’яних будівель. Ось і з’явився у нас окреслений проміжок часу, у якому трапилась ця пожежа (1888-1893 рр.). На мою думку, цей інтервал можна ще скоротити. Адже двоповерхові камʼянички у той час не будувались дуже швидко. Тому скажу так: масштабна пожежа, у якій було знищено велику частину Ринку, трапилась десь близько 1890 року. Можливо, я колись відшукаю архівні документи та встановлю точну дату цієї події…

Розглядаючи кадастрову карту із зображенням ринкової площі (Фото 211) та аналізуючи інформацію, яку почерпнув у книзі Софії Стшетельської-Ґрінберґової, доходжу висновку: в масштабній пожежі 1890 року вогнем була знищена вся південно-західна частина ринку, де зосереджувалась дерев’яна забудова площі. Ці будівлі були розташовані на відтинку від сучасної податкової інспекції до вулиці Богдана Хмельницького (західна сторона Ринку) та від колишнього базарчика до головної вулиці міста (південна сторона Ринку).  

На сторінках своєї книги Софія Стшетельська-Ґрінберґова також зазначає, що ця велика пожежа розпочалась у будинку багатого та відомого у місті єврея, однак, не вказує ні його імені, ні прізвища…

Безумовно, зміни в розбудові міста, його центральної частини, відбувались завжди і регулярно. Розглянемо, наприклад, на карті південну сторону площі Ринок. Ми бачимо розташовані (у притул один до одного) сім  будинків, які своєю вузькою стороною вишикувались до площі. На плані вони зазначені, як дерев’яні. А зараз подивимось на Фото 209, а ще краще – на Фото 24. Що ми бачимо тут? Це більше схоже на довгу муровану будівлю, розташовану широкою стороною до площі. Та, мабуть, це потрібно розглядати, як два окремі будинки, у яких конфігурація дахів та висота фасадів збігаються. На жаль, якість світлини не дозволяє зробити якийсь однозначний висновок. Так чи інакше, але зміни за півстоліття, безперечно, були. Та й були вони суттєвими. А згадаймо, які зміни в забудові площі відбулись за останніх 50 чи навіть 30 років…

Давайте ще раз подивимось на кадастрову карту. Звернемо увагу на крайні три ділянки (від півдня) на досліджуваній нами стороні площі. На мапі вони рожевого кольору, тобто збудовані з каменю та цегли. Саме такі будівлі у Старому Самборі люди називали “камʼяницями”. На Фото 209 бачимо, що вже увесь цей ряд будинків складається з камʼяничок, а отже, три крайні зліва – найдавніші серед них.

 Тепер ознайомимось детальніше з кожною із тих камʼяниць. Я розповім Вам все, що мені відомо про них: про їхню історію; про те, хто мешкав там і що розміщувалось на перших поверхах; особливості архітектури і таке інше. Зауважу, що майже усю цю інформацію я почерпнув зі спогадів старших людей, мешканців тих будинків, сучасників того довоєнного й повоєнного періоду. Я спілкувався з багатьма людьми й історій різних почув чимало. Інколи отримана інформація була суперечлива, ба навіть взаємовиключна. Так, людська пам’ять – це не жорсткий диск комп’ютера, з віком людина забуває окремі деталі, а щось може й переплутати. Всю інформацію я проаналізував і певний узагальнений результат пропоную прочитати й Вам.

 Камʼяниця 9. Другий поверх цього вузького довгого будинку був споруджений у міжвоєнний період. На одній із світлин 1914 року (про яку згадаю дещо пізніше) ця будівля була ще одноповерховою. А на Фото 168 (зробленому в 1939 році) вже бачимо другий поверх будинку з оригінальною напівкруглою апсидою на зовнішньому куті, яка завершувалася гостроверхим конічним дахом із флюгером на вершечку. Ще зауважуємо, що будівля на світлині – темного відтінку, тобто була ще не обштукатуреною. На другому поверсі (зі сторони площі) кам’яниця мала одне вікно та один балкон з дверима, які й виконували роль другого вікна (були зверху до половини заскленими).

У повоєнний час з південного боку будинку (саме навпроти базарчика) були вхідні двері до “інвалідської” чайної. Вони розташовувались не посередині довгої стіни, а зміщені до краю (у бік Ринкової площі). Перед тими дверима – високий підмурівок, до якого з обох боків паралельно стіні вело по декілька сходинок. І вся ця конструкція зі сторони дороги була відгороджена металевим поруччям. Чайна “зустрічала” своїх відвідувачів стійким пивним запахом, замішаним на сизому тумані сигаретного диму. Прямо і ліворуч розміщувався прилавок, а праворуч знаходилась ще одна зала для відвідувачів. Існувала й прихована від ока звичайних відвідувачів кімната – для тогочасних VIP-персон цього закладу. До неї можна було потрапити лише зайшовши за прилавок з іншого боку.

Із західної сторони до стіни будинку були прилаштовані зовнішні дерев’яні сходи (Фото 212). На другому поверсі розміщувалась контора робкоопу (робітничий кооператив) та шевська майстерня, у якій працювали інваліди. Дехто вважає, що саме через тих працівників-інвалідів й назвали чайну в цьому будинку “інвалідською” (власне, ця версія не суперечить іншій, яку я опублікував у одній із попередніх частин цієї розвідки). Фото 213 – сучасний варіант попередньої світлини.

Будинок 8. Розглянемо Фото 112, яке зроблене у 1967 році (світлина виставлена у другій частині дослідження). Тут ми бачимо двоє дверей цього будинку, або ж – вікно (забите дошками) та двері. Ще зауважуємо: над будинком немає даху! Тепер подивимось на Фото 214. На задньому плані бачимо бічну стіну будинку 6, за якою видніється шпиль костелу, а справа – край  кам’яниці 9. Забігаючи наперед, скажу, що на цій світлині 70-х років вже немає будинку 7. Замість нього помічаємо нехарактерний та неприродний підйом поверхні тієї території у бік площі Ринок. Очевидно, це є залишки від зруйнованої будівлі, тобто бита цегла та штукатурка, втрамбована часом. Будинку 8 ми також не бачимо на світлині, але він на той час існував і розташувався у тому ближньому кутку, який на фотографії закритий від нас крайньою довгою кам’яницею. У повоєнний час у будинку вже ніхто не мешкав, а використовували його під склад. Він був накритий пласким дахом з невеликим кутом нахилу. Можливо, попередній високий двоскатний дах зруйнувався або згорів дещо раніше, під час Другої світової війни.

Будинок 7. Про нього я вже трохи розповів у попередньому абзаці. До сказаного лише додам: оскільки це була одна з найдавніших кам’яниць у тій шерензі будинків, то й зруйнувалась вона раніше від інших. Залишилась стояти тільки фасадна стіна з боку Ринкової площі. Вікна й двері у ній згодом замурували, відгородивши від площі внутрішній двір між будинками 6 та 9. У такий спосіб фасад кам’яниці перетворився на муровану огорожу, на якій розмістили дошку оголошень.

Нинішньому молодому поколінню важко усвідомити необхідність такої дошки оголошень. Сьогодні у нас є телебачення, Інтернет, мобільний зв’язок. У повоєнні роки всього цього не було. Саме біля таких місць збирався люд, щоби дізнатись останні новини, поділитися іншою цікавою інформацією чи обговорити з людьми окремі події місцевого та світового масштабу. Тут у спеціальних засклених рамах регулярно виставляли свіжі газети. А на дошку вивішували різноманітні оголошення, що стосувалися тих заходів і подій, які відбувались у місті та районі. На площі було завжди велелюдно, бо це й був, віками визначений, справжній центр міста. Поряд діяв великий “базар” (торговисько), на якому розміщувалось декілька довгих критих рядів з прилавками. Сюди приїжджали люди з усіх навколишніх сіл, щоби продати щось чи купити…

Наприкінці 70-х років на місці давніх кам’яниць 7, 8 та 9 звели нову триповерхову будівлю, яка у своїй основі повторює обриси тих давніх кам’яниць, тобто у плані має вигляд літери «Г». На першому поверсі нового будинку відкрили просторий магазин з величезними вікнами. Деякий товар у цьому закладі торгівлі реалізовували за довідками, які видавали за здачу державі м’яса худоби. Магазину вже давно немає, а ліворуч нього на першому поверсі сьогодні розмістилась ветеринарна аптека.

Повернемось до Фото 210, де зображено ті ж самі будинки (позначені умовними номерами 1- 6), що й на Фото 209. Різниця у тому, що Фото 177 (фрагментом якого є Фото 210) зроблене із значної відстані (з Посадської гори), і вісь зйомки майже перпендикулярна до цієї шеренги будинків на Ринку. Тому похибка перспективи на мої подальші математичні розрахунки не вплине.

 Як уже згадувалось, будинки 1 та  2 існують  дотепер. Виміряти ширину їхніх фасадів не складе ніяких труднощів. До співпраці я залучив дослідницю історії нашого міста Юліану Ярему. Разом виміряли ще низку об’єктів, розташованих на площі Ринок. Знаючи реальну довжину фасадів будинків 1 та 2, я зробив певні обчислення (так, як зробив це у першій частині книги, визначаючи місцезнаходження ратуші). Склавши декілька простих математичних пропорцій і, розв’язавши декілька простеньких математичних рівнянь, отримаємо реальні (або дуже близькі до них) значення довжин фасадів будинків  3,  4,  5  та  6.

Результати своїх розрахунків та замірів на місцевості я показав на Фото 216. Власне, це є схема розташування будинків 1-9 у досліджуваній частині площі Ринок. На схемі (у нижньому ряду) я розмістив мініатюрки із зображенням тих будинків, які ми бачимо на світлинах початку ХХ ст. У верхньому ряді – ті ж будинки, але зі змінами, що відбулись перед початком Другої світової війни. Оглянувши Фото 210, зауважуємо, що ширина фасадів будівель 2- 6 є майже однаковою й коливається (у моїх розрахунках) біля позначки у дев’ять метрів.  Логічно було би припустити, що земельні ділянки, виділені під ці забудови, по ширині були абсолютно рівними. Але будівництво на них проводилось не одночасно й по різних проектах. Ми бачимо, що фасад кожного будинку мав свій особливий і неповторний вигляд. Щось і десь на тих суміжних стиках будівель підганялось, щось розмежовувалось. Та й на збільшеному фрагменті давньої світлини неможливо ідеально визначити межі будинків. Саме тому й виникає ця похибка у 20-40 сантиметрів. А зараз продовжимо ознайомлення з окремими камʼяницями.

Будинок 6. Зведено його ще до 1904 року, бо на Фото 209 (Фото 24) будівля вже існує. А саме тим роком датується світлина. Як і більшість будинків на Ринку, цей мав на фасаді першого поверху троє елементів (дверей або вікон). Зауважу, що окремі кам’яниці, розташовані на західній стороні площі, слугували людям ціле століття, а деколи й понад того. Є такі, що стоять і донині. За цей період двері та вікна на першому поверсі часто змінювали своє призначення: з вікон прорубували двері, а двері переробляли на вікна. І такий процес міг навіть повторюватися у зворотній послідовності. Зазвичай, людська пам’ять зберігає для нащадків останні версії розташування дверей та вікон. А на давніх світлинах перший поверх часто закритий від нашого ока деревами чи кущами. Тому в моїй розповіді можливі розходження з тим, що могли почути Ви від своїх стареньких родичів та близьких. Про це я вже нагадував у цій праці.

Отже, в 70-80 роках у будинку 6 працював пункт прийому склотари, до якого й вели крайні ліві двері (якщо дивитись з площі). Зі середніх дверей потрапляв у довгий темний коридор, який був наскрізним і мав двері, що виходили на задній двір будинку. Окрім тих дверей, у коридорі було ще декілька. Праворуч: через одні потрапляв до підвалу, через інші – до комори (складу). Ліворуч, поближче до протилежного кінця коридору – ще кілька дверей до житлових приміщень (квартир). Зліва, десь по середині коридору, були сходи, якими мешканці будинку підіймались на другий (житловий) поверх. А коли з площі Ринок через середні двері заходив у коридор, то відразу праворуч розміщувались ще одні, за якими знаходилось приміщення пивбару. Крайній правий елемент на фасаді будинку – це вікно тієї “пивної”. Скажу, що існує й декілька інших версій взаємного розміщення прохідного під’їзду та пивбару, які я почув від людей, та саме цей виглядає найбільш правдиво. Розібрали кам’яницю на початку 90-х років ХХ ст., як аварійну.

Будинок 5. На Фото 209 цієї будівлі ще немає, а на її місці зауважуємо щось схоже на дах дерев’яної ятки. На Фото 210 будинок також відсутній. Проаналізувавши цілу низку давніх світлин із зображенням цього сегменту площі, доходжу висновку: кам’яничка збудована у період між 1907 та 1914 роком. Оскільки всі будинки у цій шерензі були збудовані впритул один до одного, то у кожному з них передбачався прохідний під’їзд (а правильніше – наскрізний коридор). Був такий і у цій кам’яниці. У повоєнні роки в будівлі почергово розташовувались різні магазинчики. В останній період часу тут діяв комісійний магазин. Розібрали кам’яницю, як і попередню (6), на початку 90-х років минулого століття.

Будинок 4. На початку ХХ ст. він уже існував. Правий край фасаду та двері цієї одноповерхової будівлі найкраще видно на Фото 110. А тепер (забігаючи трохи наперед) поглянемо на Фото 230, на задньому плані якого й помічаємо той одноповерховий будинок. Якісь дрібні деталі тут важко угледіти, але зауважуємо наявність двох дверей та двох вузеньких віконець між ними. Відстань між вікнами невелика, та й розташовані вони не симетрично, а зміщені у бік правих дверей.  І ще зазначу: світлина зроблена наприкінці 1914 року.

У 80-х роках ХХ ст. від будинку 4 залишилась лише невелика частина, яка прилягала до камʼянички 5. Вікна й двері на фасаді були замуровані, а права частина фасадної стіни виконувала роль муру, що відгороджував Ринкову площу від внутрішнього (або ж заднього) подвір’я. Саме з цього подвір’я й був вхід до невеликої “вкороченої” будівлі, що залишилась від кам’яниці 4. Розібрали цей будинок, як і сусідні, на початку 90-х років.

Будинок 3. На світлинах початку ХХ ст., на яких відображено досліджувану частину площі, помічаємо й цю кам’яницю. Збудована вона у другій половині (а найімовірніше – наприкінці) ХІХ ст. На тих же фотографіях зауважуємо, що фасад першого поверху мав троє дверей, до яких по всій ширині будинку вели кам’яні сходинки. Через крайні двері зліва заходили до довгого коридору, по правій стороні якого розташовувалось четверо дверей. Перші вели до невеличкої комірки, другі – до сходів на другий поверх, треті – до підвалу, четверті – до житлових кімнат. Ліва сторона коридору ніяких дверей не мала (це була зовнішня бічна стіна будинку). В кінці коридору був вихід на задній двір будинку, який у 80-х роках став головним і єдиним входом до житлової частини будівлі, так як наскрізний коридор розмежували, збудувавши глуху перегородку. А на парадних дверях повісили великий замок-колодку.

Середні двері на фасаді цього будинку вели до магазину. Чимало всіляких магазинчиків змінилось тут за весь час існування кам’яниці, а останнім у цьому списку був магазин “Тканини”.  Крайні праві двері на фасаді переробили на вікно. Сталось це, мабуть, відразу після війни 40-х років (або й раніше), бо ніхто зі старших людей тих дверей не пам’ятає. А розібрали кам’яницю в 1992-1993 роках.

Будинок 2. Збудований він у 1896 році (про це я розповів у попередній частині книги, розглядаючи вензель на кованій огорожі балкону). Від початку існування кам’яниці на фасаді першого поверху розміщувалось троє дверей, до яких також по всій ширині будинку вели кам’яні сходи. У нинішньому часі бачимо лише крайні ліві двері, а двоє інших переробили на вікна. За тими єдиними дверима сьогодні знаходиться офісне приміщення Конгресу Українських Націоналістів. Раніше (впродовж тривалого часу) тут розміщувався молочний магазин, а до нього – хлібний…

Про цю будівлю я розповідав у першій частині книги (будинок  Б,  він же – будинок з “гребінцем”). Як уже згадувалось, кам’яниця одна з небагатьох, яка дожила до наших днів. І сьогодні вона постає, як одне ціле з іншою кам’яницею, про яку наступна моя розповідь.

Будинок 1 належав єврейській родині Ґеймбергів, про що й свідчить вивіска на його фасаді (див. Фото 2, Фото 3, Фото 4  та ін.). Хоча люди старшого покоління називають власником камʼяниці іншу людину – Салямона-старшого. Можливо, Ґеймберги та Салямон якось родинно пов’язані?  На мою думку, Салямон – це більше схоже на ім’я, аніж на прізвище. А за такої умови можна з легкістю пояснити їхні близькі родинні зв’язки…

На початку ХХ століття – це одноповерхова будівля, з вузьким фасадом (шириною у 6 метрів), на якому розмістилось двоє дверей та вікно між ними. У попередній частині розвідки я визначив, що добудова другого поверху була проведена в період від 1910 до 1914 року. Дослідниця Старого Самбора та моя добра знайома Юліана Ярема віднайшла у тогочасній “Газеті Самбірській” (“Gazeta Samborska”) невеличке оголошення, у якому мовиться про надання послуг у новозбудованому готелі європейського зразка вже з 1 грудня 1912 року. А власницею готелю була Рахеля Ґеймбергова.

 Юліана Ярема люб’язно погодилась надати мені фотокопію цього оголошення з газети, яке я і виставляю на Ваш огляд (див. Фото 217).

Із оголошення стає зрозуміло, що в грудні 1912 року другий поверх будівлі було вже зведено й завершено всі оздоблювальні роботи. Окрім готелю, у довоєнний період на першому поверсі розміщувалась крамничка залізних виробів. А у задній (західній) частині будинку на другому поверсі діяла платна бібліотека, де були зібрані різноманітні книжки, написані німецькою, єврейською, польською та українською мовами.  

У повоєнний період фасад будинку невпізнанно змінився. Двері переробили на вікна, а середнє вікно – замурували. Розібрали також і сходи перед будинком. На бічній північній стіні існували ще одні двері. У радянські часи це був вхід до єдиного у місті готелю. Окрім нього, на першому поверсі почергово розміщувалось ще кілька різних установ. Ліворуч від невеличкого холу було приміщення їдальні. Пізніше тут діяла пральня та перукарня. Останню місцеві мешканці називали “фризиєрня”.  Певний час у будинку розміщувалась районна бібліотека для дорослих. Сьогодні у цій давній кам’яниці розмістилось відділення податкової інспекції…

Отже, ми детально розібралися в історичній забудові частини західної сторони площі Ринок – від вулиці Богдана Хмельницького до вулички, що проходить між сучасною податковою інспекцією та кінотеатром. А зараз проведемо схожий аналіз й іншої частини цієї сторони площі. Розглянемо давню забудову Ринку на відтинку між нинішньою “податковою” та історико-краєзнавчим музеєм. Найкраще її видно на Фото 4, яке виставлю повторно, але вже із власними позначеннями (Фото 218). На світлині я надав будинкам ті ж літери, що й у першій частині цього дослідження, щоби не виникло плутанини (див. Фото 5 та Фото 11).

Зверніть увагу на будинок Г (Фото 218). Лівий (ближній) кут двоповерхової будівлі розташовувався відразу за вуличкою у місці, де сьогодні металева огорожа окреслює межі цієї частини прибудинкової території кінотеатру. На першому поверсі бачимо двоє широко відчинених дверей та одне вікно. Весь фасад – у рекламних вивісках та написах. Помічаємо таку вивіску навіть на поруччі балкона. У будинку розміщувались крамничка готового одягу та готель (або житло під здачу постояльцям). А ще розповідали старші люди, що був тут невеличкий ресторан. На куті будівлі помічаємо гасовий ліхтар, який частково освітлював й вузеньку вуличку на Затиля. Будинок перед Другою світовою війною належав заможній єврейській родині, головою якої був Салямон-молодший (це так його називали місцеві мешканці неєврейського походження).

 Скажу ще кілька слів про топонім “Затилля”. Як і в попередніх частинах цієї розвідки я буду послуговуватися ним у фонетичному звучанні, віддавна поширеному серед мешканців міста (без подовженого звуку [л]:  Затиля).

Камʼяниця Г була дощенту зруйнована в серпні 1944 року, під час “визволення” Старого Самбора совєтськими військами, коли бомба влучила у дім. Масованими бомбардуваннями авіацією у місті було знищено ще багато інших будівель. Зокрема, на Затиля в ту ніч впало десь біля 20‑ти авіабомб! У Старому Самборі загинуло тоді 15 чоловік (якщо не рахувати німецьких військових), серед них – жінки і діти. Німці своїх загиблих хоронили в кількох метрах позаду церкви. Тих поховань було два чи три ряди. Після приходу нових “визволителів” могили бульдозером зрівняли із землею. Ці серпневі події я докладно описав на сторінках іншої своєї праці – “Книги пам’яті і буття роду твого. Нащадкам”…

Біля одноповерхового зі світлим фасадом будинку Д (Фото 218) зауважуємо чимало людей, котрі, мабуть, стоять в очікуванні чогось. Які заклади розміщувались тут, мені невідомо. У передвоєнний період будівля також належала євреям. У серпні 1944 року зруйнована тією ж авіабомбою, що й кам’яниця Салямона-молодшого, оскільки їхні суміжні стіни були збудовані впритул одна до одної. Після закінчення війни на місці обох будинків (Г та Д) ще довгий період часу лежала гора понівеченої вибухом та вогнем цегли у перемішку з піском, глиною, битою черепицею та іншим сміттям, адже за іронією долі ця територія у самому центрі міста залишилась без опіки, без господаря… 

Якщо у нинішньому часі стати обличчям до вхідних дверей кінотеатру, внизу на тротуарі перед першою сходинкою, то ліворуч від Вас колись й стояли ці два будинки, а впритул перед Вами височіла фасадна стіна ратуші (див. Фото 23).

Праворуч від ратуші розташовувався великий двоповерховий будинок К, зі світлим фасадом та п’ятьма вікнами на другому поверсі. Центральне вікно – значно ширше і суміщене з балконними дверима. Далі притулився ще один двоповерховий будинок Л, який також мав по п’ять елементів на кожному поверсі. І був він найновіший у тій шерензі  будинків. На Фото 2, що зроблено в 1900 році (або й раніше), цей дім відсутній, отже збудували його в період десь між 1900 та 1903 роком. Саме на місці останніх згаданих двох будинків (К+Л) сьогодні ми бачимо оригінальну одноповерхову довгу будівлю, у якій розмістилися магазин ритуальних послуг та кафе “Метелик”. Спорудили її у міжвоєнний період за спонсорські кошти о. Андрія Бенціна. Відтоді тут діяли крамнички різноманітних українських кооперативних товариств і організацій. За мого дитинства у будиночку розміщувалась книгарня та канцелярські товари.

І останній зліва (див. Фото 218) – будинок М з чотирма елементами на фасаді другого поверху (троє вікон та балконні двері). Він єдиний у цій шерензі, що зберігся дотепер. Нині тут розміщена редакція газети “Голос Прикарпаття” (пл. Ринок, 7). У воєнні та перші повоєнні роки тут діяли шевська майстерня і взуттєвий магазин.

Всі шість будівель, які я позначив літерами на Фото 218, щільно прилягали одне до одного своїми бічними стінами, тобто проходів між ними не існувало. Однак у кожному з тих будинків був вихід і на задній двір. Та чи були це наскрізні коридори – сьогодні важко сказати.

Оглянемо кадастрову карту 1856 року (Фото 211). Щоби зорієнтуватись на карті (і на місцевості) – “прив’яжу” до неї будинки з Фото 218. Отже, камʼяниці Г і Д на карті позначені числами 290 та 291 відповідно, а ратуша – 292  і т.д.  Щоправда, будинок М на цій мапі чомусь не отримав ніякого номеру. А зараз розширимо зону нашого дослідження і звернемо увагу ще на три будівлі. На північ від будинку Д через невеличкий проїзд розташувався дім, позначений на кадастровій карті числом 295. Сьогодні це – Старосамбірський історико-краєзнавчий музей. За ним – ще два:  296  та  297. Далі йде невеличкий провулок, що стикується з вулицею Івана Мазепи.

Розглянемо увесь цей квартал на карті. Будинки (290 - 297) вишикувались у щільній шерензі фасадом до площі. Позаду територія забудови обмежується сучасною вулицею Івана Мазепи, а з боків – вже згадуваними двома невеличкими провулками. Зверніть увагу: всі ці будинки на карті замальовані у рожевий колір, тобто були вони мурованими, а не дерев’яними. А це – дев’ять кам’яниць підряд! Ширина фасадів цих дев’яти будівель була різною. Але за розміром майже всі вони були ширшими, ніж будинки в південній частині цієї ж сторони Ринку. Це вказує на якийсь особливий статус цього кварталу. Ще зверну увагу на значну кількість допоміжних приміщень на задніх дворах тих будинків. І частина прибудов також була мурована! Найбільше таких приміщень знаходимо на задньому дворі ратуші та сусіднього з ним будинку К (або ж 293), прибудинкова територія яких обмежувалась сучасною вулицею Івана Мазепи.

Зазначу, що в 1853 році (згідно з кадастровою картою) в Старому Самборі не було аж надто багато кам’яниць. Існувало лише єдине місце, де спостерігаємо високу концентрацію таких будівель. Саме тут, де розташовувалась ратуша та кілька двоповерхових будинків на північ від неї, й існував у ХІХ ст. адміністративний центр Старого Самбора та всього повіту. І саме тут зосереджувалась вся виконавча і судова влада. Власне, у цьому кварталі й мешкали найвпливовіші та найбагатші люди Старого Міста.

Кадастрова карта відображує той стан забудови Старого Самбора, який існував у 1853 році. Приблизно через півсотні років було зроблено Фото 218. Очевидно, що певна частина будинків (котрі ми бачимо на давній світлині) існувала вже із середини ХІХ ст. та була позначена на старій мапі. Наприклад, якщо подивитися зі сторони заднього двору на будинок, у якому сьогодні розмістився музей, і порівняти з конфігурацією плану цієї будівлі (295) на кадастровій карті, то зауважимо явний збіг. Збільшений фрагмент карти бачимо на Фото 211 (а).

Відтак зайдемо у приміщення музею та подивимось на північну стіну. Під час реконструкції будівлі тут, спеціально для огляду, залишили відкритою частину давньої кам’яної кладки (див. Фото 220 та  Фото 221). Вигляд цієї кладки вражає: вона, й справді, – давня!

Чим характерно будівництво мурованих будинків (кам’яниць)? Не буду перелічувати безмежне число особливостей, але про одну скажу. Важка мурована (а ще й двоповерхова) будівля потребувала потужного та глибокого фундаменту, що й спричинило розбудову підземної інфраструктури під тими будинками. Це – підвали, сховища та комори, а також – канали для відведення дощових і ґрунтових вод. Такі підземні комунікації (колектори) пронизували всю центральну частину міста. Розповідали колись старші люди, що між ратушею та костелом існував підземний перехід. У післявоєнний період при облаштуванні парку на центральній площі частина склепіння цього ходу провалилась, але люди не наважились полізти туди та засипали його будівельним сміттям.

Розглядаючи давню забудову західної сторони площі Ринок, я вже частково згадав про будинки, розташовані на північ від нинішньої редакції газети “Голос Прикарпаття”. Тепер ще раз (вже детальніше) розглянемо їх. Для цього подивимось на фрагмент однієї давньої світлини (Фото 222). У пару до того фрагменту я міг підібрати сучасне фото, але відшукав у своєму архіві інше, зроблене мною навесні 2009 року (Фото 223). У центрі сюжету світлини бачимо одноповерховий будинок, де розміщувалась пожежна частина Старого Самбора. Зауважуємо на ньому (подекуди збережений) оригінальний карниз стіни та цікаві архітектурні елементи по краях прямокутних віконець на горищі. Тих віконець є п’ятеро. На фрагменті давньої світлини теж налічуємо п’ять елементів на фасаді – чотири вікна та двері посередині (саме таке розміщення вікон та дверей спостерігаємо й нині). У передвоєнний період та кам’яниця належала євреям. Тут, окрім житлової частини, розташовувався недешевий ресторан, відвідувачами якого були поважні і впливові люди тогочасного Старого Самбора. А сьогодні у цьому (вже двоповерховому) будинку розмістився Старосамбірський історико-краєзнавчий музей.

Стосовно Фото 222 скажу: це – невеличкий фрагмент світлини, яка зроблена взимку 1914-1915 року. Фотограф робив цей знімок з південної (найвищої) частини площі Ринок, тому й бачимо будівлю церкви майже у всій своїй висоті. Відтворити світлину в сучасному варіанті знову ж таки неможливо через дерева у скверику на площі. Цю давню світлину я виставлю у дослідженні згодом, а поки що збережу інтригу…

Далі на тому фрагменті давньої світлини (праворуч колишньої пожежної) бачимо одноповерховий будинок, на фасаді якого помічаємо двері та два вікна справа від них. Сьогодні – це двоповерхова будівля, в якій згадані двері перетворились у третє вікно. Зазначу: дім цей розташований вже у вуличці, яка виходить з кута площі. Однак він і ще три будівлі на цій стороні вулички – це продовження усієї шеренги будинків, що має початок біля колишнього базарчика.

Наступний у тій шерензі – двоповерховий будинок з чотирма вікнами на фасаді другого поверху, за яким пролягає вузенький і коротенький провулок (що виходить до вулиці Івана Мазепи). Верхню частину бічної стіни кам’яниці з широким прямокутним віконцем на горищі маємо змогу побачити на Фото 2, Фото 3 та Фото 164, котрі виставлені у попередніх частинах дослідження. Отже, можемо констатувати: будівля ця в 1900 році вже існувала! Якщо уважно придивитись до Фото 3, то помічаємо, що на фасаді першого поверху (зліва) є двері. Власниками цієї кам’яниці була єврейська родина на прізвище Гальпер. Можливо, у єврейському виконанні це прізвище озвучувалось дещо по-іншому: Гальпрін (Halprin). Родина займалась бізнесом, пов’язаним з оцтом. Тобто, закуповувала оптові партії товару, привозила і розпродувала цей ходовий харчовий продукт.

На Фото 223 за провулком бачимо ще два будинки – одноповерховий з двома вікнами на фасаді та двоповерховий з п’ятьма вікнами на кожному поверсі. На давньому Фото 222 перший з них – відсутній, а другий – одноповерховий з чотирма вікнами та дверима посередині.

Тепер подивимось на Фото 224, яке зроблене у 40-х роках ХХ ст. Це саме і є та вуличка, що виходить з кута площі Ринок. Ліворуч бачимо будинок, про який згадували у попередньому абзаці. Можемо розгледіти його чотири вікна та двері посередині. У міжвоєнний період кам’яниця належала єврейській родині, яка утримувала тут заїжджий двір. Постійними клієнтами дому були селяни з гірських сіл і хуторів  Старосамбірщини та Турківщини, котрі фірами везли товар на продаж до Самбора чи повертались із придбаним крамом додому. Оскільки дорога була довгою, то саме тут зупинялись на ночівлю. Крім кімнат для відпочинку, була кухня та невеличка їдальня, а позаду будинку (на подвір’ї) – господарські споруди для утримання коней, фір (підвод) та фуражу.

В повоєнний період у будинку розміщувалося поліклінічне відділення лікарні та стоматологія. У центрі заднього плану на світлині видно капличку св. Миколая, а праворуч від неї – стареньку хату, де в ті ж повоєнні роки мешкав о. Василь Коляда із сім’єю. А на передньому плані бачимо молодих дівчат, мешканок тогочасного Старого Самбора. Можливо, хтось впізнає у них своїх мамусь чи бабусь…  

Фото 225 – це сучасний ремейк на попередню світлину 40-х років. Спочатку я зробив літню версію фотографії. І хоча вона вийшла яскрава, насичена кольорами та не було на ній видно каплички, що заховалась у зелені дерев. Тож дочекався я зими та зреалізував інший варіант, на якому гарно проглядається капличка, розташована перед воротами місцевої церкви. А ще якихось дві сотні років тому місцеві мешканці на цьому місці бачили не капличку, а давню дерев’яну церкву…   

Згадану хатину (якої сьогодні вже немає), капличку та саму церкву Св. Миколая (теперішню, муровану) добре видно на Фото 219, яке зроблено у міжвоєнний період.

Розглядаючи останні світлини, ми якось непомітно віддалилися від площі. Тому повернемось трохи назад, і я розповім Вам про останню крайню споруду в шерензі будинків на західній стороні Ринку. Для багатьох із Вас це стане неочікуваним відкриттям. Навіть не всі люди старшого віку знають чи пам’ятають про існування цієї будівлі. Отже, подивіться уважно на Фото 222 (а ще краще – на Фото 3 або Фото 164). За останнім будинком (при якому діяв заїжджий двір) бачимо високий довгий дах якоїсь споруди. А перед ним – щось схоже на вершечок міської ратуші, але у мініатюрі. По розташуванню даху зауважуємо: споруда ця була збудована під певним кутом до будинків, які ми розглядали раніше. Саме так! Задня довга стіна розташовувалась вздовж самого берега Потоку, зумовлюючи згаданий кут орієнтації всієї будівлі. Якщо поглянути на кадастрову карту 1856 року, то ця будівля мала би розташовуватись на північний захід від дерев’яної хати (300), на правому бережку струмка, де на мапі намальована позначка (стрілка) напрямку течії. І саме у цій будівлі розміщувалась… пожежна частина міста!

У розпорядженні міської пожежної служби було декілька кінних возів, обладнаних ручними помпами та діжками (або баками) для води. Мабуть, у якійсь частині будівлі були й стійла для коней. А невеличка вежа – це, очевидно, водонапірна башта, яка розташовувалась попереду будівлі або у передній її частині. Схожість башти з міською вежею надавав оригінальний багатощипцевий тип дахової конструкції обох споруд. У верхній частині водонапірної башти знаходилась велика діжка або металевий бак, куди ручною помпою безпосередньо з Потоку закачували воду. З башти вона самопливом наповнювала діжки на кінних возах, а команда вогнеборців доставляла їх до місця пожежі.

А ще згадували старші люди: у тому Потоці, ще у міжвоєнний період, можна було побачити зграйки маленьких рибок! Я не знаю, наскільки правдива ця інформація. Та й, мабуть, вона не стосується теми моїх нинішніх досліджень. Але чомусь дуже захотілось розповісти про це і Вам…

Кажуть люди, що думки можуть бути матеріальними. Я не великий прихильник цієї теорії, та все ж у тому щось таки є…  Розглядаючи якось одну дуже давню, пошарпану, потемнілу від часу світлину, я висловив думку (або ж озвучив мрію), яку й записав на сторінках попередньої частини дослідження: “Якби ж до тої світлини та й “живої” водиці, щоб омолодити її років на 100”…  І ось нещодавно до рук мені потрапила та ж світлина, але у чудовому (як на столітній вік) вигляді. А сьогодні пропоную і Вам оглянути її (див. Фото 226) та порівняти з попередньою версією (Фото 165). Я ж зазначу, що раніше згадуване Фото 222, власне, і є фрагментом Фото 226.  І було зроблене воно взимку 1914-1915 років.

Все, що я дослідив, розглядаючи попередній варіант світлини, підтверджується у повному обсязі. До сказаного можна лише додати, що місто вкрите снігом. Цього не можна було розгледіти на першій світлині, бо вся вона була у темно-сірих тонах. А також можемо констатувати: руйнування, які завдала пожежа 1914 року, є аж надто значнішими, аніж ми могли собі уявити, розглядаючи Фото 165.

Не менший подив викличе у Вас і наступне Фото 227. На полях цієї поштової листівки надруковано напис: “Старий Самбір. Страйк при будівництві колії”. Відомо, що урочисте відкриття новозбудованої ділянки колії Самбір - Стрілки відбулось восени 1904 року. А розпочалось будівництво у 1897 році. Про це згадувала Софія Стшетельська-Ґрінберґова на сторінках своєї книги “Staromiejskie ziemia i ludność” (Львів, 1899, с. 381). Там же дослідниця Старосамбірщини записала і певну вельми цікаву інформацію. Подаю цей матеріал у власному перекладі:

“… Колія до угорського кордону проляже переважно долиною Дністра. До Лопушанки буде проходити поруч з гостинцем (дорогою), а далі повертає трохи на захід, оминаючи Турку. Про такий план мовилося в останніх новинах (очевидно, в газетах – О.Г.) і про те, що населення Турківського і Старосамбірського повітів протестує проти обходу Турки колією”.  

Далі Софія Стшетельська-Ґрінберґова пише, що в 1898 році план будівництва колії на дільниці від Самбора до Лопушанки був затверджений. А від Лопушанки у напрямку до Угорщини існувало два варіанти прокладення залізниці: перший – на Турку і Ужок (через Ужоцький перевал); другий – долиною Дністра (Головецько, Лімна) та далі, у напрямку села Волосате (сьогодні – це територія Польщі), до іншого карпатського перевалу. І, невідомо, який з тих варіантів оберуть…

Авторка рядків була сучасником тих доленосних змін у житті наших краян та й сама перебувала в гущині всіх цих подій. Тому такій інформації можна довіряти. А тепер знову поглянемо на Фото 227. На світлині ми бачимо зібрання поважних людей, гарно зодягнених городян. Ні, це не є страйк простих робітників, що будували колію! Власне кажучи, це той протест мешканців повіту, про який написала у своїй книзі Софія Стшетельська-Ґрінберґова. І головне: ці зібрання не були марними. Сьогодні ми знаємо, що залізниця проходить саме через Турку, не оминаючи її.

Керуючись отриманою інформацією доходимо висновку, що Фото 227 зроблене у період від 1897 до 1904 року. А, на мою думку, сталось це ближче до 1897 року, бо розвернути у іншому напрямку немаленьку дільницю залізничної колії могли лише у зародковому стані, тобто на стадії проекту.

Коли я вперше побачив цю фотографію, то й сам не відразу розпізнав місце, що зображене на ній. Тепер подивіться на Фото 226. Так! На обох світлинах спостерігаємо одну й ту ж будівлю, яка розташовувалась на північній стороні площі Ринок і була у власності єврейської родини Лямів (Lam). Зверніть увагу на дах будинку та чотири слухові віконця (люкарни) напівкруглої форми на ньому, а також на дев’ять елементів (вікон та дверей) на фасадній стіні. Посередині будівлі зауважуємо щось схоже на браму чи широкі двостулкові двері, позаяк широких вікон-вітрин за тих далеких часів у нас не будували і не встановлювали. Праворуч від брами бачимо чотири вікна. Ліворуч – також чотири елементи, змінилось лише місце розташування дверей. Сáме це ліве крило будинку в міжвоєнний період орендувала (або ж викупила) родина Добрянських.

А я нагадаю, шановному читачеві, що відстань у часі між тими двома світлинами становить близько 15 років або й більше. Ще зауважу: дерева, які ростуть перед будинком, проектуються на фасадну стіну однаково, тобто в одних і тих же місцях. Це вказує, що осі зйомки обох світлин співпадають або є дуже близькими. Інакше кажучи, фотографії зроблені приблизно з одного й того ж місця. А це, зі свого боку, дозволяє надавати достовірні порівняльні характеристики для усіх об’єктів, зображених на обох світлинах.

Зліва на задньому плані Фото 227 бачимо будівлю пожежної служби Старого Самбора, про яку розповідалося на попередніх сторінках цієї розвідки. Там я висловив припущення, що невеличка вежа – це водонапірна башта, яка розташовувалась попереду будинку або у передній його частині. На цій світлині ми бачимо чітке зображення цієї башти, і зауважуємо, що розташована вона, власне, попереду будівлі.

 А тепер попрошу Вас відкрити сторінки попередніх частин мого дослідження і оглянути Фото 24. На ближньому плані світлини (праворуч) бачимо дерев’яний стовп із гасовим ліхтарем на вершечку. А за ним, посеред площі, зауважуємо дивну споруду у вигляді колони в 2,5-3 метри заввишки. Увінчує її (уже знайома нам) багатощипцева дахова конструкція, повторюючи обриси даху на міській вежі.  Важко було би щось сказати про призначення тієї дивної споруди, розташованої посеред площі, якби не одна підказка. Переведемо погляд на предмет, що знаходиться праворуч від колони. Ми бачимо велику дерев’яну діжку з невисокими боками. Ця діжка слугувала ємністю для води, із якої напоювали коней (чи іншу худобу). А “дивна споруда” – ручна водяна помпа, змонтована над студнею (колодязем). Чотиригранна колона – це, власне, не сама помпа, а її зовнішній захисний корпус. Вся конструкція призначалася для запобігання промерзанню помпи у зимовий період. Тепер знайдіть ту саму водяну помпу на Фото 227. Я лише добавлю: ще в 1893 році Софія Стшетельська-Ґрінберґова, описуючи площу Ринок у Старому Самборі, згадує і про цю ручну водяну помпу. 

А я знову нагадаю Вам: у ті далекі часи на площі існувало три студні. У торгові дні вся площа була щільно “запакована” фірами-возами з розмаїтим товаром, кіньми, продавцями, покупцями та іншим зацікавленим людом (див. Фото 2, Фото 3 та Фото 164), тому така кількість колодязів, мабуть, була виправданою. На Фото 1 та Фото 164 бачимо іншу студню з великим металевим колесом-корбою. У додаток до сказаного процитую ще один уривок у власному перекладі з книги Софії Стшетельської-Ґрінберґової “Staromiejskie ziemia i ludność” (Львів, 1899, с. 13):

“… торги у Старому Самборі відрізняються від ярмарку в Самборі. Характер місцевого колориту більш сірий, а швидкість руху – флегматична. Але і тут притримуються неофіційно встановленого правила при заїзді і розміщенні на ринковій площі. Люди зі Стрілок, Бусовиська, Лужка та інших гірських сіл займають місця у південній частині площі (звідки й заїхали). З Лінини, Потока, Лаврова тримаються поруч. З північної сторони Ринку розміщувались фіри зі Страшевич, Созані, Кобла, Торчинович…”

Ми ж продовжимо візуальний аналіз Фото 226 та Фото 227. Тут приховано ще багато цікавої та несподіваної інформації. Розглянемо спочатку перше з них (Фото 226). Праворуч на задньому плані бачимо двоповерхову будівлю, що розташована попри центральну дорогу. На її фронтальній стіні зауважуємо п’ять вікон на другому поверсі, з яких середнє – суміщене з балконними дверима. На горищі помічаємо також п’ять невеличких прямокутних віконець. Тепер потрібно ідентифікувати цей будинок на сучасній фотографії. У попередніх частинах розвідки таких світлин, де зображено цей відтинок вулиці, є декілька. Тому повторюватись не буду, а Вам запропоную подивитись на Фото 117. У центрі сюжету цієї світлини бачимо східне крило старосамбірської районної лікарні (на Фото 226 воно відсутнє і, очевидно, було збудоване вже після 1914 року). Далі справа бачимо терапевтичне відділення лікарні, яке зовсім не вписується у параметри, раніше описаної будівлі. А ще далі – будинок, де сьогодні розмістились книгарня та кафе. Це і є той самий будинок з давнього фото! Змінилась лише конфігурація даху та зник балкончик на другому поверсі. А будівлі, де сьогодні розташована терапія, на  Фото 226  немає!  Вона теж була збудована десь після 1914 року.

Як я вже зазначав, Фото 226 та Фото 227 зроблені приблизно з одного й того ж місця, тому й порівнювати окремі об’єкти на них дуже зручно. Зіставивши обидві світлини, доходимо висновку: на Фото 227 одноповерхова хата (справа від довгої будівлі) розташована на тому ж місці, що й двоповерхова на Фото 226. Отже, маємо ще одну цікаву інформацію: будинок, у якому сьогодні  розміщені книгарня та кафе, був збудований у період від 1897 до 1914 року на місці одноповерхової хати. А ще нагадаю Вам, що у повоєнні часи тут діяли структурні одиниці колишніх НКВД та КГБ. Назви цих структур українською озвучуються дещо по-іншому. Але, на мою думку, ці колишні структури колишньої держави не вартують того, щоби наш народ вимовляв їхні назви рідною мовою. Це – чужинське, воно й повинно залишитись таким…

Й справді, скільки цікавого, нового, подекуди несподіваного можна дізнатися розглядаючи, порівнюючи та аналізуючи всього декілька старих світлин! І це далеко не вся інформація, яку можна почерпнути з тих, зафіксованих у часі,  давно минулих днів…

Якщо ж ми вже “опинились” біля сучасного кафе “Рандеву”, то уявно розвернемось і оглянемо ще дві світлини. На Фото 228 Ви, звичайно ж, впізнали місце, яке зображене на світлині. А дехто, можливо, упізнав і молоду жіночку з хлопчиком. У пару до тієї фотографії я вирішив не робити ремейк, а підшукав іншу світлину, зроблену у 80-х роках (див. Фото 229). Справа бачимо електричний стовп, а за ним на стіні будинку відчинені двері. Це був місцевий тир, де за “копійчану ціну” бажаючі могли постріляти з пневматичної гвинтівки чи пістолета. Приміщення було вузьке та в міру довге. Двері до тиру розміщувались високо, тому до них вело кілька сходинок. Над входом до тиру була вивіска, яка на цій світлині, на жаль, закрита стовпом. А далі на стіні будинку бачимо ще одну вивіску. На цій світлині неможливо прочитати напис, та я його пам’ятаю. Мабуть, пам’ятають його й інші люди мого та старших поколінь. А було там написано лише одне слово – “М’ясо”.

На задньому плані світлини бачимо дах костелу, будинок на південній стороні площі та парк у її центральній частині. Праворуч – будівля Старосамбірської центральної районної лікарні. Саме про цей будинок піде наша розмова. Для цього відкриємо сторінки попередніх частин дослідження, і оглянемо Фото 116. На світлині ми бачимо будинок з іншого ракурсу – з південно-східного боку. Зроблена вона у міжвоєнний період і, на жаль, якістю не вирізняється. Та все, що нам потрібно, все-таки зможемо розгледіти. Ми вже знаємо, що будинок зведений після 1914 року. Бачимо внизу перший цокольний поверх. Над ним – другий, на якому зауважуємо сім вікон. Групу з трьох центральних вікон виокремлено лізенами (невеликим виступом чи потовщенням на фасадній стіні), і над цією центральною частиною збудовано третій мансардний поверх, що також має три вікна.

Будинок належав єврейській родині на прізвище Лям (Lam). Це була одна з найбагатших родин у Старому Самборі. Окрім житлових кімнат, тут розміщувався ресторан, а на цокольному поверсі – кухня ресторану, там же ж випікали й хліб. Існувала ще і продуктова крамничка. Розповідали старші люди, що родина Лямів мала навіть приватну синагогу, що діяла у цьому ж будинку. Найімовірніше, то була лише кімната, обладнана для релігійних відправ. Цей будинок, а також довгий будинок на південній стороні площі Ринок, до якого він прибудований, тогочасні місцеві мешканці називали “Лямівкою”.  Говорили: купив на Лямівці, біля Лямівки, тощо. У перші повоєнні роки на Лямівці (позаяк євреїв у місті не залишилось і будинок пустував) зосередились різні державні установи і вся місцева влада. Поступово всю будівлю перепрофілювали під лікарню.

Мабуть, у Вас виникне запитання: “Чи не занадто багато ресторанів я нарахував у тогочасному Старому Самборі?” Але саме так і було! Щоправда, вони не були схожі на ресторан у сучасному визначенні цього слова. Кожний успішний міщанин-підприємець, який володів нерухомістю на Ринку чи інших “видних” місцях, прагнув відкрити у себе такий заклад. Адже це був додатковий прибуток до сімейного чи родинного бюджету. Спеціальну залу для ресторану ніхто не будував, а виділяли під нього одну з більших кімнат свого помешкання. Частенько бувало, що “кухнею” того закладу займалась дружина господаря або жіноча половина сім’ї. Кожний такий ресторан мав своїх постійних і потенційних відвідувачів. Гуртувались люди у тих закладах по фаховому чи бізнесовому принципу, по “товщині” гаманця, по національній ознаці. Але цей поділ був умовний і необов’язковий. Будь-хто міг зайти у будь-який ресторанчик і бути там бажаним гостем. Та, правду кажучи, переважна частина мешканців міста нечасто відвідувала такі заклади. Потрібно було заробляти на прожиття, важко працюючи у полі чи на власній господарці.

А зараз запропоную Вам ще раз перегорнути сторінки попередніх частин цього дослідження та подивитись на Фото 192. Нагадаю, що зроблене воно у 1936 році. Ліворуч на задньому плані проглядається край будівлі, названої Лямівкою. Справа від неї – будинок сучасного терапевтичного відділення лікарні, а далі – той, де сьогодні розташувалось всім відоме кафе “Рандеву”. Зосередимо увагу на першій зі згаданих будівель, тобто на Лямівці. У поле зору попадають двоє дверей з високими вікнами у притул до них. Очевидно, саме тут й розміщувались згадувані крамнички “на Лямівці”.

Тепер повернемось до Фото 228. На задньому плані справа бачимо ту ж будівлю: цокольний поверх, другий поверх та (частково) третій мансардний поверх. Фотограф сфокусував об’єктив своєї камери на передньому плані – на молодій мамі з сином. Тому задній план вийшов дещо розмитим, зате ця світлина містить цікавий інформаційний матеріал. На звороті фотокартки записана дата: “20.07.1959 року”. А отже, третій повноцінний поверх був добудований вже у 60-х роках ХХ ст.

Відтак пройдемо кілька десятків кроків у напрямку Ринку та оглянемо Фото 230. Мабуть, не всі відразу зорієнтуються у тому, що бачимо на світлині: де ці будинки розташовувались, і з якого місця фотограф робив знімок. Не буду випробовувати Ваше терпіння: це вид на західну сторону площі. Справа у кадр потрапив кут будівлі з одним вікном. Зверну Вашу увагу на високий фундамент будинку, на якому (поки що) відсутнє вікно цокольного поверху. Власне, ми бачимо кут теперішньої лікарні. І це є вузький бік довгого будинку, того первісного його вигляду, що ми бачимо на Фото 226 та Фото 227.  

А зараз зорієнтуємось по великому розлогому дереву на середньому плані світлини (див. Фото 230). Ліворуч від нього на задньому плані зауважуємо двоповерхову будівлю. Її чотири вікна на другому поверсі завершуються архітектурним елементом, схожим на пологий трикутний фронтон.  Для  порівняння подивимось на Фото 218 та зосередимо увагу на будівлі ратуші. Ми розпізнаємо ті ж самі вікна та й, загалом, усю будівлю. Єдине, що тут не зовсім зрозуміле для нас – відсутність вежі на Фото 230. І це не якийсь там дефект старої фотоплівки чи світлини, її, й справді, немає! А що ж ми бачимо на передньому плані цієї світлини? Дорогу, обабіч якої лежить брудний сніг, та колону вояків, зодягнених у австрійську уніформу. Так, фотограф зафіксував на плівці події, що відбувались наприкінці 1914 року. Це – Перша світова війна. І на той час вежі над ратушею вже не існувало…

Нагадаю, що справа від ратуші стояв будинок К, який мав п’ять вікон на другому поверсі (див. Фото 218). Нині на цьому місці розташовується ліве крило довгого одноповерхового будинку, в якому розміщений магазин ритуальних послуг та кафе “Метелик”. Подивимось ще раз на Фото 230. Будинок справа від ратуші напівзруйнований. У нього відсутній дах та немає віконних рам. А віконні прорізи у стіні подекуди сильно пошкоджені. Руйнування виникли внаслідок масштабної пожежі, яка сталася 21 липня 1914 року, напередодні Першої світової війни.

Зліва від ратуші на Фото 230 проглядається дах та частина одноповерхового будинку, який на початку розвідки я позначив літерою Д.  Далі за ним – двоповерхова будівля Г з темним фасадом, що була у власності Салямона-молодшого. Наступна у цій шерензі – камʼяничка зі світлим фасадом. Тут впадає у вічі, що вона є дещо вужчою, ніж сусідні. Це якраз і є будинок Ґеймбергів (або ж Салямона-старшого). Його другий поверх добудовано у 1912 році. Сьогодні тут розмістилась податкова інспекція. На світлині бачимо ще й бічну стіну тієї будівлі, а це означає, що перед ним існує вільний простір. Тобто, там є прохід чи вуличка, яка веде на Затиля.

Будинок Ґеймбергів та будівлі, розташовані ліворуч від нього, – це ті камʼянички (з умовними номерами 1-9), про які я розповідав на початку дослідження. Описуючи їх, я декілька разів робив посилання саме на цю світлину часів Першої світової війни. А Фото 231 – її сучасний ремейк.

Перейдемо до огляду Фото 232. У центрі сюжету бачимо чоловіка на коні у формі офіцера австро-угорського війська, який щось зачитує з листка (мабуть, текст присяги). Перед ним – шеренга вояків, які “перед Богом і цісарем” присягають на вірність. Все це дійство відбулось колись давно у Старому Самборі. Розглядаючи світлину, я дуже швидко у цьому переконався. А зараз спробую переконати і Вас.

Розглянемо та порівняємо три світлини: Фото 230, Фото 232 та Фото 218. Зосередимо увагу на світлому будинку К справа від ратуші (див. Фото 218). Центральне вікно на другому поверсі є значно ширшим та суміщене з балконними дверима. На Фото 232 бачимо таку ж світлу фасадну стіну (справа від постаті офіцера на коні). Хоча віконні та дверні рами тут не збереглись, зате добре прослідковується ширина та висота відповідних прорізів (отворів) у стіні. А під центральним вікном бачимо три балконні опори. Порівняємо цей будинок з тим, який бачимо на Фото 230. Так, це є одна і та ж будівля у тому самому напівзруйнованому стані.

А для повної впевненості порівняємо Фото 233 та Фото 218. Зауважу, що Фото 233 – окремий збільшений фрагмент попереднього Фото 232. Уважно придивимось до межі, на стику стін ратуші Р та будинку К (Фото 218). Тут чітко бачимо, що карниз між першим і другим поверхом ратуші знаходиться на рівні нижньої частини вікна суміжного будинку. А фасад (нижче того карнизу) оформлено у вигляді грубої кам’яної кладки сірого кольору. Знайдіть теж саме на Фото 233, на якому цю ділянку я виділив та збільшив для кращого сприйняття нашим зором…

Якщо місце цього дійства (зафіксованого на Фото 232) прилаштувати до сучасної забудови площі, то отримаємо наступне: шеренга вояків, що складають присягу, стоїть навпроти лівого крила довгого будинку, де сьогодні розміщені магазин ритуальних послуг та кафе “Метелик”. Також висловлю припущення, що Фото 230 та Фото 232 висвітлюють одну й ту ж подію, тобто, зроблені у той самий день, десь наприкінці 1914 року.

Тепер розвернемося і оглянемо східну сторону площі (Фото 234). Перед костелом по дорозі крокує колона людей. У ті часи строєм, зазвичай, ходили лише військові. На світлині важко визначити: в уніформу якої держави вони одягнені. Звернемо увагу на дах костелу. У лівій його частині ми не знаходимо архітектурного елементу – арки із дзвоном у ній. Я передивився усі давні світлини, на яких зображений католицький храм, та проаналізував дати їх створення. Рік 1911 – останній, у якому на світлинах було зафіксовано цей архітектурний елемент на даху костелу (див. Фото 30). Отже, Фото 234 зроблене вже після 1911 року. Найімовірніше, було воно створене у часи Першої світової війни, про що й може свідчити колона вояків. 

Дуже цікавий і задній план цього фотокадру, на якому бачимо всю забудову південно-східної частини площі Ринок. Світлина відносно непоганої якості, тому тут можемо розглядати й окремі деталі цієї забудови. Викликає зацікавлення й передній план, де (на окремих ділянках площі) проглядається структура кам’яного настилу. Про місцеву “бруківку” я неодноразово згадував і буду ще згадувати у книзі “Місто з минулого”. А зараз пропоную Вам оглянути кілька світлин, зроблених мною восени 2010 року під час реконструкції проїжджої частини площі Ринок. На них зафіксовано те, що виявилось під товстим нашаруванням асфальтового покриття. 

На Фото 236 бачимо чудовий приклад укладання річкового каменю “на ребро” при будівництві доріг. Про такий спосіб облаштування твердого покриття шляхів та придорожніх водостоків я розповідав у першій частині цієї розвідки. Переглядаючи Фото 237, маємо змогу побачити той первісний вигляд старосамбірської “бруківки”, якою Ринок був встелений не одну сотню років. З давніх-давен по цих каменях ходило не одне покоління моїх предків. Звичайно, місцеву бруківку (як і кожну іншу) час від часу перекладали, ремонтували. Однак загальний вигляд настилу впродовж віків не змінювався! І лише прихід новітньої техногенної ери приховав від людських очей той унікальний неповторний образ кам’яної Ринкової площі нашого давнього міста.

В 2010 році я створив відеоролик “Старий Самбір. Площа Ринок. Відгомін часу”, у якому показав саме ту, звільнену від нашарувань асфальту, давню бруківку. Читачі (які користуються Інтернетом) можуть переглянути цей ролик, завітавши на одну із сторінок мого інтернет-блогу за посиланням:

 starysambir.blogspot.com/2012/02/blog-post_3852.html

А погортавши сторінки цього блогу, можете також ознайомитись із публікаціями інших моїх історичних досліджень, які стосуються Старого Самбора та його мешканців.

Відтак підійдемо ближче до костелу й оглянемо наступне Фото 238 та його сучасний ремейк – Фото 239. У повоєнному фотокадрі зафіксовано черговий парад радянської епохи. Проводились вони у травні та листопаді. З огляду на те, як одягнені люди, це – листопад. Серед портретів, що несуть діти, помічаємо зображення Сталіна і Молотова. А отже, світлина зроблена у перші повоєнні роки, але не далі, як у листопаді 1952 року.

На задньому плані бачимо вхід на подвір’я костелу, обрамлений чотирма колонами, котрі увінчані фігурами біблійних персонажів. На жаль, ці унікальні скульптури не змогли пережити руйнівну епоху радянського атеїзму. Також бачимо ще невикінчений будинок з червоної цегли, що “втиснувся” між огорожею костелу та іншим давнім будинком, закриваючи від перехожих чудовий вид на бічну архітектуру давнього храму (див. Фото 28). А праворуч на задньому плані зауважуємо двоповерхові будинки, яких сьогодні вже немає.

Давайте спробуємо поближче придивитись до тих, сьогодні неіснуючих, будинків. А для цього оглянемо Фото 240. У своїй книзі “Місто з минулого” я вже виставляв схожу світлину (див. Фото 38). Власне, обидві вони зроблені з одного й того ж негатива, але окремі деталі на світлині змінено фотомайстром. Можна сказати: це яскравий приклад існування “прародича фотошопа” вже на початку ХХ ст. Ліворуч на Фото 240 ми зауважуємо постать чоловіка (обрізану навпіл рамкою кадра). На Фото 38 ця постать акуратно видалена! Праворуч на ближньому плані Фото 240 ми бачимо невелику дерев’яну ятку, яка розташована на внутрішній частині площі Ринок. На Фото 38 верхню частину цієї дерев’яної конструкції видалено, а дах будинку на задньому плані домальовано. Від ятки залишилась лише тінь на вимощеній каменем площі.

Власне кажучи, на Фото 240 зафіксовано перший (відомий мені) факт забудови внутрішньої території Ринку окремими спорудами такого призначення. Саме це спонукало мене у книзі повторно виставити світлину (але цього разу – її первісну версію). Спробуємо прилаштувати місцезнаходження ятки до сучасної забудови Ринку. Тоді навпроти ятки через дорогу ми би побачили довгий двоповерховий будинок, на другому поверсі якого у радянський період діяла добре відома старшому поколінню “Чайна”.

На Фото 240 ми зауважуємо (окрім згаданої) ще дві ятки різної величини, але останні розташовані не у внутрішній частині площі, а на тротуарах перед будинками.

Цікаво провести аналогію побаченого на Фото 240 та Фото 234. Для цього я виокремив і збільшив фрагмент з останньої світлини та розмістив поруч із Фото 240. Звичайно, цей збільшений фрагмент заднього плану давньої світлини вже не вирізняється хорошою якістю (див. Фото 241), та порівнювати тут є що. Зауважу, що Фото 240 зроблене пізніше. На ньому в поле зору попадає електричний (або телеграфний) стовп. А зараз уважно розгляньте обидві світлини і спробуйте самі віднайти тотожності та відмінності архітектурних одиниць, зображених на них.

Давайте ще раз подивимось на Фото 240. Ліворуч вздовж дороги бачимо шеренгу будівель, яка з південного боку обмежується двома двоповерховими будинками. Підійдемо (уявно) до крайнього з них та розвернемось обличчям до площі, натомість у книзі оглянемо Фото 242. Світлина зроблена у 30‑х роках ХХ ст. біля одного з тих двоповерхових будинків, на місці яких нині розташоване кафе “Едем”. Над дверима бачимо частину якоїсь вивіски чи реклами. У процесі збільшення зображення на комп’ютері чітко прослідковуються початкові літери на вивісці, але цього надто мало, щоби зрозуміти, що там написано. Впадає у вічі і те, як вистелена каменем смужка землі між тротуаром та фасадною стіною.

На задньому плані світлини можна розгледіти наступне: церкву з її дзвіницями та банями; будинок, де сьогодні розмістилося кафе “Метелик”, з його трикутними слуховими віконцями на даху; та ще кілька інших будівель, розташованих на площі. А дехто, мабуть, впізнає на світлині своїх близьких чи далеких родичів. Скажу Вам, що серед них також є і мої, не такі вже й далекі, родичі. Та називати імена я тут не буду, бо це тема іншого мого проекту…

Щоб завершити розповідь про площу Ринок, запропоную Вам переглянути ще одну світлину. Для цього пройдемо кілька десятків кроків головною вулицею у напрямку центру міста та зупинимось на найвищій топографічній позначці дороги, тобто у найвищому її місці, якраз навпроти пам’ятника Степанові Бандері. На Фото 243 бачимо площу Ринок, сфотографовану, власне, з цього місця. Якщо у когось виникли сумніви: чи саме старосамбірська площа зображена на світлині – огляньте Фото 226. Подивіться на те, що залишилось від вежі ратуші: два напівзруйновані цегляні остови. А зараз знайдіть те ж саме на Фото 243. Відтак можете ідентифікувати й будинок, розташований праворуч ратуші.

Отже, Фото 243 зроблене вже після пожежі, в 1914 або 1915 році. На знімку зафіксована якась велелюдна церковна процесія з великою кількістю хоругв. На передньому плані зауважуємо, вже добре знайому нам, “бруківку” із річкового каменю. А у центрі сюжету – неквапливий старосамбірський люд, із своїми радощами та проблемами, із своїми звичайними та незвичайними долями…

Ось так неспішно ми обійшли по периметру всю Ринкову площу міста Старого Самбора. Довідались про історію окремих камʼяничок, розташованих на ній, і ще прочитали та побачили багато цікавого й захоплюючого матеріалу.

Продовжимо далі нашу мандрівку давнім Старим Самбором і звернемо у вуличку, яка прямує попри костел вниз у напрямку Дністра (нині – це  вулиця Михайла Коцюбинського). Зупинимось на найнижчій її горизонталі та оглянемо Фото 244, зроблене у 40-х роках ХХ ст. (горизонталь – лінія на топографічній карті, що з'єднує точки земної поверхні з однаковою абсолютною висотою). На передньому плані світлини зауважуємо місток (над струмком), обладнаний поруччям. На кадастровій карті 1856 року цей потічок підписаний, як Mühlbach, що у перекладі з німецької – “млиновий струмок”. Цей топонім надає нам цікаву інформацію для роздумів та широке поле для нових історичних досліджень. Адже (згідно назви) на якомусь відтинку того струмка (чи потічку) діяв водяний млин!

Я не став відкладати проведення цієї розвідки у “довгий ящик” і за першої кращої нагоди приїхав до Старого Самбора та провів невеличке експрес-опитування серед людей старшого покоління. Відразу ж отримав багато нової та цікавої інформації. Й справді, цей потік люди колись називали “Млинівкою”, а млин розташовувався на території колишнього тартака (лісопильні). Споруда, у якій він був змонтований, збереглась до наших днів (останню інформацію перевірю весною чи літом, коли зійде сніг). Також я ретельно оглянув (дослідив) кадастрову карту та “пройшовся” руслом Млинівки до його витоку (початку). І тут знову ж таки знайшлось немало цікавої та несподіваної інформації. Тому запропоную і Вам здійснити невеличку віртуальну мандрівку вздовж русла Млинівки. А розпочнемо цей шлях від витоків тієї невеличкої водної артерії.

Отже, сядемо в автомобіль, на велосипед чи пішою ходою та попрямуємо головною вулицею за місто у напрямку Тершова. Ось вже минули останні будинки у місті й автотрасою Н13 підіймаємось угору. Праворуч від нас – Окописко (єврейський цвинтар). Проходимо найвищу точку цього відтинку дороги і прямуємо по ній ще кілька десятків метрів. Попереду (справа від дороги) побачимо перші будинки, розташовані за Окописком. Не доходячи до них 50-100 метрів, ліворуч дороги зауважуємо наслідки зсуву ґрунту, який наблизив провалля впритул до полотна дороги. Сталося це вже у новітні часи. Тут ми зупинимось і розвернемось обличчям до річки. Перед нами відкриється чудовий краєвид – русло Дністра та долина при ньому. Саме там внизу й брала свій початок Млинівка.

Всі корінні мешканці міста знають: як з роками змінюються координати русла річки, і як воно “кочує” по долині. В середині ХІХ ст. русло Дністра пролягало якраз ближче до дороги. Саме у тому місці (навпроти якого ми зупинились на автотрасі) була збудована кам’яна дамба, що перекривала річку та відводила частину Дністрових вод в інше невелике русло. Воно розташовувалось ще ближче до дороги (залізниці тоді не існувало) та йшло в долині паралельно гостинцю до крайніх будинків міста. Це й був початок рукотворної Млинівки! Все це ми бачимо на збільшеному фрагменті кадастрової карти Фото 211 (б).

Біля тих крайніх будинків у Млинівку впадав перший потічок. Це той, що протікає у яру між Окописком та колишньою “засолкою”. Ще через кілька десятків метрів (десь біля будівлі “газконтори”) Млинівка попід кам’яним місточком “перетікала” на західну сторону вулиці. Далі, поступово віддаляючись від дороги (на 20-30 м), текла за задніми дворами будинків та хат у напрямку до центру міста.

Зупинимося у місці, де дорога (яка веде до Горішньої Посади) стикується із вулицею Лева Галицького. Станемо спиною до річки і залізниці. Перед нами на відстані приблизно 30-40 метрів на лівому (протилежному від нас) березі Млинівки у середині ХІХ ст. й стояла мурована будівля водяного млина, яка була розвернута до дороги під кутом приблизно у 30 градусів. Згідно з позначеннями на кадастровій карті, то був млин на “три жорна”. Русло рукотворного потічка пролягало перед фундаментом передньої стіни споруди. Очевидно, тут було споруджено лоток, в якому й крутилось водяне колесо приводного  механізму млина. Розташування цієї будівлі на місцевості бачимо на збільшеному фрагменті кадастрової карти – Фото 211 (в).

Від млина русло потічка трохи повертало та підбиралося впритул до проїжджої частини (саме у тому місці, де дорога має невеличкий вигин), а далі дугою знову відходило за хати, збудовані при дорозі. Відтак Млинівка, обійшовши кілька будівель задніми дворами, знову наближувалася до дороги. Біля теперішніх будинків по вулиці Лева Галицького з номерами: 158 (по парній стороні) та 129 (по непарній) попід кам’яним містком вдруге “перетікала” на інший бік вулиці. Місток цей у перебудованому вигляді зберігся й понині. А далі – потічок низом, попід схилами міста, прокладав свій шлях до перетину із сучасною вулицею Михайла Коцюбинського, де ми й перервали свою попередню мандрівку.

До Млинівки, на описаному мною шляху, впадало ще декілька невеличких потічків, стікаючих із західних схилів міста. Саме природні русла останніх з них й слугували вказівником подальшого шляху для рукотворної Млинівки. Якщо сьогодні пройтись по згаданому відтинку вулиці Лева Галицького, то побачимо вздовж західного краю дороги рів, подекуди заповнений водою. Це і є залишки нового русла Млинівки, яке після руйнування дамби або млина, “пересунули” для зручності поперед хат вздовж дороги.

Зауважу, що згідно кадастрової карти, у 1853 році ще не існувало жодних будівель на місці колишнього тартака. Звісно, не було там й іншого млина. Все це з’явилося вже після 1853 року. І ще зазначу: на фрагменті кадастрової карти (Фото 211) справа Ви бачите русло сáме Млинівки, а Дністер протікає на відстані кількох сотень метрів на схід від цього потока. Тому, на виставленому в книзі фрагменті мапи, ріки не видно.

Завершуючи розповідь про Млинівку, опишу останній відтинок її шляху. Русло пролягло вздовж західної сторони сучасної вулиці Листопадової. Недалеко будівлі школи №2 до нього приєднується ще один потік, який бере початок в урочищі Рубань і тече через Затиля та Посадку (оминаючи між ними церкву). Закінчується шлях Млинівки у водах Дністра, недалеко колишньої “бойні”. Люди старшого покоління добре пам’ятають цю похмуру споруду із червоної цегли…

А зараз продовжимо нашу перервану мандрівку. Перпендикулярно вулиці Михайла Коцюбинського, якою ми від костелу зійшли донизу (Фото 244), пролягла інша дорога (нині – вулиця Листопадова). Одразу за нею бачимо дерев’яну будку з великою табличкою на ній. Ліворуч та позаду будки зауважуємо щось складоване у великі стоси. Очевидно, це є склад-магазин пиломатеріалів під відкритим небом. Згодом (в 70-80 роках) на цій території збудували велику їдальню для працівників меблевої фабрики, яка знаходилася поруч. Власне, ця фабрика постала на місці колишнього тартака (лісопильні). Сталось це в 60-х роках. А про тартак я ще згадаю у своїй розвідці.

Праворуч від дерев’яної будки (Фото 244) бачимо невеличкий відтинок дороги, що під прямим кутом підходить до самої колії. Оглянувши світлину, стає зрозуміло, що насип під дорогою не природнього походження, він зроблений людьми. Але для чого? Цей невеличкий відтинок дороги я пам’ятаю ще з дитинства. Щоправда, на той час між колією та дорогою була прорита метрова канава. Ми знаємо, що за колією у томі місці немає ніяких доріг чи мостів через річку. Щось тут не все вписується у звичайну логічну схему…

Та відповідь ми отримаємо, коли оглянемо наступне Фото 245, на якому чітко бачимо продовження дороги. Так, це те саме місце, тільки на останній світлині споглядаємо на нього з протилежного берега Дністра. Власне, це є закінчення дороги, якою користувались, виганяючи худобу на заплавні луки та в прибережні лози. Про призначення дороги свідчить і характерна огорожа, яка була бар’єром для корів і не використовувалась для розмежування людських обійсть. Зауважу, що світлина зроблена до 1904 року, оскільки залізнична колія тут ще відсутня.

У лівій частині світлини бачимо густі клуби білого диму, які вітер зносить у північному напрямку. Цей дим йшов від котла парової машини, яка через ремінні передачі приводила у рух робочі пили тартака. Підприємство у довоєнний період належало єврейській родині Ашенґрау (Ashengrau). На паровій машині був змонтований звуковий генератор, який потужним гудком сповіщав мешканців міста про початок робочого дня. Тут наведу уривок з іншої моєї праці – “Книги пам’яті і буття роду твого. Нащадкам”:

“… А ще тартак слугував городянам як своєрідний годинник. О 7.30 ранку на підприємстві подавали гучний гудок, який було чути на все місто. О 8.00 тартак “гудів” другий раз, відмічаючи початок робочого дня. Також два рази тартак “гудів” в обідню пору (в 13.00 – на обід, в 14.00 – з обіду)”.

Підприємство Давида Ашенґрау швидко розвивалось, зростало. Згодом до парової машини приєднали електричний генератор, що забезпечував електроенергією власне виробництво та частину міських потреб. До тартака проклали залізничну “вітку” – відгалуження від головної колії. Стрілочний перевід знаходився недалеко сучасного залізничного переїзду до Горішньої Посади (на північ від нього). Щоб доставити вагони на тартак, паровоз із ними виїжджав у бік переїзду за стрілочний перевід. Стрілочник “перекидав вайку” і локомотив заднім ходом осаджував вагони на тартак. На станцію паровоз вертався тим же шляхом, тільки у зворотному порядку.

І донині на відстані 100-150 метрів на північ від “посадського” переїзду чудово зберігся відтинок земляного насипу під “маневрову вітку”, що вела на тартак. А саме навпроти того насипу розташувалась будівля, у якій колись мешкала родина Ашенґрау…

У центрі світлини (Фото 245) бачимо вежу костелу зі шпилем та (вже знайому нам) арку із дзвоном на даху храму, але не помічаємо на знімку вежі ратуші. Річ у тім, що фотограф зробив цей кадр не з висоти Посадської гори, а стоячи у долині на правому березі річки. Тому ратуша (з такого ракурсу) виявилась повністю закрита від нашого ока будівлею костелу. Можливо, частину вежі ратуші ми змогли би побачити трішечки правіше костелу, але й тут клуби густого диму не надають нам такої можливості.

На світлині нижче костелу бачимо довжелезний ряд дахів, що витягнулись, немов по шнурочку, в напрямку теперішнього Народного дому. Що це за будівлі? Погортаємо сторінки попередніх моїх досліджень та оглянемо Фото 174, на якому бачимо якесь театралізоване дійство на території тодішнього торговиська. А ліворуч зауважуємо ряд дерев’яних торгівельних яток. Саме дахи тих яток ми й спостерігаємо на Фото 245. І знову зазначаємо: світлина, яка не вирізняється високою якістю, надає нам багато нової цікавої і дещо несподіваної інформації. Потрібно тільки вміти “розгледіти” цю інформацію на світлині та доповнити її деталями…

Перейдемо до огляду наступних світлин. На Фото 246 знову бачимо (вже згадуваний) склад пиломатеріалів, дерев’яну будку з вивіскою та самотнє дерево біля колії. На передньому плані – дорога (сьогоднішня вулиця Листопадова) та ще не відгороджена парканом територія стадіону.  Фото 247 зроблене приблизно з того ж місця, що й попереднє. Але з невеличкою різницею у часі. Тут вже помічаємо високий паркан, що розмежовує територію стадіону та складську площу. Зауважуємо також великі стоси складованих пиломатеріалів саме з боку стадіону. Чому з боку стадіону? Хтось закине мені, що тут не все “в’яжеться” до купи. А хтось засумнівається у тому, що світлина ця зроблена на теренах нашого міста. Щоб таких питань не виникало, уважно придивіться до Посадської гори. В око відразу впадають дві земельні ділянки світлішого відтінку, які розташовані впритул одна до одної. Та, що ліворуч, тягнеться нижче у бік річки й упирається в невеличкий садочок. Трохи лівіше – ще одна світла ділянка поля у формі перевернутої витягнутої трапеції. Тепер усе це віднайдіть на попередньому Фото 246. Знайшли? Стосовно ж складування пиломатеріалів на території стадіону скажу: все стане зрозумілим при розгляді наступної серії світлин. А зараз оглянемо Фото 248. Зроблене воно також в 40-х роках, як і два попередніх. Бачимо той же майданчик з пиломатеріалами, відгороджений від стадіону високим щільним парканом. На задньому плані з легкістю розпізнаємо Старосамбірський районний будинок культури (колишній “Сокіл”), школу та ще два будинки, розташовані на цій вулиці.  

Далі розглянемо відразу чотири світлини (Фото 249 – Фото 252). Зроблені вони в перші повоєнні роки на місцевому стадіоні. Фотограф зафіксував у часі багато цікавих речей, про які я зараз розповім. Але насамперед подивимось на забудову довкола футбольного поля. Ми бачимо, що увесь стадіон огороджено високим щільним парканом, попри який збудовано цілу низку дерев’яних будок. Звичайно, на трибуни стадіону вони не схожі. Це – напіввідкриті торговельні ятки. У той період часу тут нерідко проводились різноманітні ярмарки районного значення. Ймовірно, так місцеві мешканці віддавали данину пам’яті торговиську, що донедавна існував на цьому місці. Повернемось до Фото 247. Власне, всі ті стоси пиломатеріалів, складованих на території стадіону, й пішли на будівництво паркану та торговельних яток.

Але ж яке дійство ми бачимо на Фото 249 – Фото 252?  Безсумнівно, це – святкова загальношкільна лінійка. Хоча й важко сказати, до якої події вона приурочена. Можливо, це – початок навчального року, чи його завершення, чи відкриття партійного з’їзду КПРС, чи щось інше. Причин для проведення шкільних лінійок було кілька десятків або й сотень. Влада тієї держави усіма доступними способами нав’язувала свою ідеологію місцевому населенню, а особливо підростаючому поколінню. У цьому питанні комуністична партія йшла навіть на певний компроміс. Так, ми можемо побачити, здавалось би, зовсім не поєднувані речі: національний стрій і піонерський галстук; портрет Сталіна і поруч – зображення Богдана Хмельницького. Вже через десяток років таке поєднання вважалося проявом “українського буржуазного націоналізму” (який так нагально й брутально вигадали комуністичні ідеологи). 

Прокоментую Фото 252. У нижній частині світлини я помістив широковідоме зображення Богдана Хмельницького. Не буду називати автора цього полотна (його неодноразово переписували багато різних художників). А тепер порівняйте це зображення з портретом, що тримає хлопчик на світлині.

Також скажу декілька слів про Фото 249. На задньому плані бачимо потяг, який рухається у напрямку Тершова. У його хвостовій частині причеплено підштовхуючий локомотив (використовувався на ділянках із затяжними підйомами). У складі поїзда зауважуємо двовісні вагони-теплушки (експлуатувались до кінця 40-х років) і вже нові (на той час) чотиривісні криті вагони. Можливо, інформація, яка викладена в останньому абзаці, не дуже стосується теми мого дослідження, та когось таке може зацікавити. Ну, а я про це розповів, бо все своє життя пропрацював на залізниці й тема для мене знайома та близька.

Тепер оглянемо Фото 253. На задньому плані чітко бачимо другий поверх жіночої школи (сьогодні – школа № 2 ім. Станіслава Дашо). А ліворуч зауважуємо дах адміністративної частини “Сокола”, який своїми оригінальними вигнутими лініями нагадує дахи китайських пагод. Фото 254 – черговий дубль попередньої світлини. Зліва на задньому плані проглядаються контури всього комплексу “Сокола”. Про зміни, що відбулись у архітектурі будівлі товариства, я розповів у першій частині цього дослідження. На підставі хронології тих змін доходжу висновку: Фото 253 та Фото 254 зроблені у період між 1908 та 1914 роком.

На світлинах бачимо велике театралізоване дійство. Схоже ми бачили на Фото 174. Тільки цього разу видовище розгортається в зимовий період. Чоловіча частина дійства зодягнена в однострої, які більше скидаються на театральні, аніж військові та символізують події давніших часів. Вершник на коні одягнений, як представник вищої козацької старшини. У руці тримає булаву – символ влади у козаків. Окремі види булави дозволялось носити гетьману, полковникам та кошовим отаманам. Серед інших видів клейнодів чи зброї зауважуємо лише карпатську бартку (топірець) у пішого козака на передньому плані, яка насправді була не притаманною зброєю для козаків. До сказаного додам: вершник на коні – довголітній голова (отаман) старосамбірського осередку товариства “Січ” – Григорій Сенькусь (1858-1941). Він, уроджений на Радехівщині, міцно осів у Старому Самборі. В 1918 році (будучи вдівцем) одружився з Петронелею Фридлевич (з Вовчиків), донькою старосамбірських міщан. Мешкали Сенькусі поруч із сучасною будівлею Старосамбірської районної бібліотеки.

Перейдемо до огляду наступного Фото 255. Ми бачимо напівзруйновану будівлю товариства “Сокіл”. У правій її частині – великий пролом у стіні. Через дорогу видніється жіноча школа. Світлина зроблена в 1915 році. А руйнівне пошкодження будинку сталося внаслідок артилерійського обстрілу з боку Посадської гори. Саме там займала позицію артилерія російських військ генерала Брусілова під час Першої світової війни (осіння кампанія 1914 року). На Фото 256 ми бачимо масштаб цієї руйнації.

А ще зверніть увагу на якийсь механізм, що лежить перед проломом у стіні. Висловлю припущення: це є годинниковий механізм (чи його частина) з вежі міської ратуші, зруйнованої напередодні війни. Власне, цю ідею подав мені директор Старосамбірського історико-краєзнавчого музею Назар Ящак. Й справді, збільшуючи зображення на комп’ютері, помічаємо окремі деталі механізму. На станині з двома боковинами змонтовано декілька осей чи валів із зубчастими колесами на них. Нижній вал мав у діаметрі близько 300 мм, що забезпечувало потрібний крутний момент. Саме на цей вал за допомогою ручної корби накручували ланцюг з гирями на кінці, котрі й виконували роль заводної пружини.

 Але чому механізм годинника опинився біля будівлі Сокола? Звичайно, після руйнації ратуші його повинні були десь зберігати (в очікуванні можливого ремонту). А так, як уцілілі будинки на Ринку були у приватній власності, то відвезли це “майно” до будівлі Сокола, що належала громаді міста. Розмістили механізм у кутку в задній частині концертної зали, де й залишався доти, доки вибуховою хвилею (разом із фрагментом стіни) не винесло його назовні.

Я не наполягатиму на достовірності цієї версії, бо то залізяччя може виявитись чимось зовсім іншим. Хоча, погодьтесь, воно дуже схоже на механізм великого ратушного годинника…

Обійдемо будинок “Сокола” і подивимось на нього з протилежного боку (Фото 257). Світлина зроблена у той же період часу, що й дві попередні – у 1915 році. Ми бачимо вщент зруйновану пожежею будівлю. Очевидно, пожежа ця спричинилась прямим влучанням російського артилерійського снаряду. Тепер знаємо, коли і внаслідок яких обставин була зроблена така кардинальна перебудова усієї споруди (про ці зміни я розповів у попередніх частинах розвідки). І хоча сучасний Народний дім виглядає дуже пристойно, та деякі елементи первісного “Сокола” втрачено назавжди. Наприклад, другий поверх адміністративної частини з неповторними китайськими мотивами в архітектурі даху. На Фото 258 бачимо нинішній вигляд цієї будівлі.

Відтак продовжимо нашу мандрівку давнім і сучасним Старим Самбором. Вулицею Станіслава Дашо вийдемо до головної магістралі нашого міста – вулиці Лева Галицького, де й зробимо невеличку зупинку. Уважно роздивимось Фото 259. У центрі сюжету бачимо двоповерхову будівлю, на першому поверсі якої вже понад століття (з невеличкою перервою) діє аптека. Довгий період часу це була єдина у Старому Самборі аптека. Тепер подивимось на сучасний вигляд будівлі (Фото 260). Ми бачимо ті ж два напівкруглі фронтони на фасаді будинку та оригінальний дашок над входом до аптеки. А загалом зауважуємо, що фасад не зазнав якихось значних змін за увесь цей час. Зник лише гарний кований парканчик.

Перед аптекою при дорозі (Фото 259) стоїть стовп з гасовим ліхтарем вгорі. Схожі ліхтарі ми вже неодноразово зустрічали, переглядаючи давні світлини Старого Самбора. Попереду стовпа (ближче до нас) помічаємо постать людини, яка йде по краю дороги. Якщо збільшити цей кадр на комп’ютері, то чітко розпізнаємо військового в уніформі австро-угорського офіцера (молодшого чину) часів Першої світової війни. А глянувши на обриси людей на передньому плані світлини (справа), також помічаємо військовика у головному уборі австрійського солдата. Доходжу висновку, що фотографія зроблена, очевидно, в 1915 році, як і попередні Фото 255 - Фото 257.

Ще раз поглянемо на кований парканчик перед аптекою. Посередині тієї загорожі бачимо вузький прохід до парадних дверей будинку. Від ближнього краю парканчика вздовж тротуару зауважуємо невеликий незагороджений заїзд на подвір’я. Далі вздовж тротуару (у південному напрямку) тягнеться високий дерев’яний паркан, що огороджує немаленьку ділянку і впирається в одноповерховий будинок (що на розі сучасних вулиць Лева Галицького та Станіслава Дашо). На місці останнього сьогодні виросла нова, двоповерхова (та з третім мансардним поверхом) будівля світло-гірчичного кольору (див. Фото 260). На світлині 1915 року між крайнім будинком та аптекою ми не бачимо жодної іншої будівлі. А тепер подивимось на Фото 263, що зроблене у 40-х роках. На місці земельної ділянки, яку відгороджував той високий паркан виріс будинок. Його ми й бачимо за спинами у дівчат.

Зустрічаємо цей будинок і на давніших світлинах міжвоєнного періоду (див. Фото 84). Ще одне його зображення маємо на задньому плані довоєнного Фото 144. А отже, збудований він десь у 20-30-х роках. У радянські часи будівля змінила вигляд фасаду та виросла на один поверх. На сучасному Фото 260 – це дім світло-зеленого кольору. Ще раз звернемось до Фото 144. На ньому відсутній крайній будинок на розі вулиць, який ми спостерігаємо на Фото 259 та Фото 88. Можливо, то є лише якийсь збіг, але я не бачив жодної давньої світлини, де би згадані два будинки були зафіксовані в одному фотокадрі. Тому доходжу висновку: будівля на розі вулиць Лева Галицького і Станіслава Дашо була розібрана (з невідомих нам причин) у тих же 20-30-х роках ХХ ст. та, мабуть, ніколи не існувала в одному часі із сусідньою, яку бачимо за спиною дівчат на Фото 263.

А зараз оглянемо передній план Фото 259. У правому нижньому куті світлини бачимо дефект (корозію), що виник внаслідок столітнього зберігання фотопластини. Але справа, у середній та верхній частині фотокадру, видно край одноповерхового будинку та його одне вікно. Зауважуємо: будівля обштукатурена, над вікном прослідковуємо цікавий архітектурний елемент у вигляді пласкої напівкруглої ніші. Розташований цей будинок на розі тих же ж вулиць Лева Галицького та Станіслава Дашо, але вже на іншій – на південній стороні. І знову подивимось на довоєнне Фото 144. На згаданому розі вулиць ми бачимо зовсім іншу будівлю. Вона – двоповерхова, ще не обштукатурена, на куті будинку є балкончик. Власне, це і є той будинок, який існує дотепер і у такому вигляді був споруджений вже після 1915 року. У міжвоєнний період його власником була добре відома у Старому Самборі українська родина Климовичів. Вони, одними з перших у місті, відкрили крамницю, де реалізовували продукцію від українського товаровиробника.

Ми ж продовжимо мандрівку головною вулицею міста та оглянемо Фото 261. Бачимо довгу колону військових, зодягнених в уніформу австро-угорської армії. Солдати йдуть у повному спорядженні, з ранцями та зброєю. Так, на цьому кадрі зафіксовано часи воєнного лихоліття. Фотокореспондент зробив знімок наприкінці 1914 року. Але де зроблена та світлина? Відповім: у Старому Самборі. Ідентифікувати місце, яке бачимо, для мене було неважко. Для цього не потрібно ходити по місту з фотографією в руках та шукати схожу будівлю, бо у такий спосіб можна і не досягнути позитивного результату. Адже будинок цей могли перебудувати або й взагалі у сьогоденні він може не існувати. Отже, пошукаємо підказки на самій світлині.

Перша підказка: ми бачимо вулицю, на якій є тротуар лише з одного боку. З давніх-давен (і до недавнього часу) головна вулиця у Старому Самборі мала тротуар тільки зі східного боку (зі сторони Дністра). Тобто нам потрібно стати на цей тротуар на південній околиці міста спиною до Окописка і йти у напрямку вокзалу, оглядаючи протилежну сторону вулиці…

Друга підказка: на світлині видно, що тротуар вимощений квадратними бетонними плитами у три ряди. Але в одному місці є дощатий настил. Про що це свідчить? Так, це місток під яким протікає потічок! Таких місць у Старому Самборі можна перелічити на пальцях однієї руки. Тепер вже можна починати пошук. Подивіться на Фото 152 (з попередніх частин розвідки) і порівняйте його з досліджуваним. На обох світлинах бачимо одну й ту ж будівлю, ті ж чотири віконця на горищі, де відстань між третім та четвертим є значно меншою. Щоправда, на Фото 152 одне віконечко закрите вивіскою. Фасад наступного будинку є десь на півметра вищим і віконця (на горищі) також розташовані вище. А під ними – фриз у вигляді гребінця, який зберігся дотепер у дещо зміненому вигляді. Тепер подивимось на сучасне зображення цієї частини вулиці (Фото 262) і констатуємо ще одне підтвердження правильності вибору. На задньому плані обох світлин бачимо будівлю сучасної поліклініки із характерною архітектурою її даху. Та помічаємо й одну суттєву відмінність. На Фото 261 відсутня оригінальна будівля з балкончиком на куті, в якій у повоєнний період розміщувалась редакція районної газети “Радянське Прикарпаття”. І знову констатуємо: збудовано цей дім вже після 1914 року.

А в будинку, який бачимо на давній світлині (Фото 261), колись діяла читальня товариства ім. Качковського. Сьогодні тут розмістився відділ юстиції. Будівля у радянські часи стала двоповерховою та позбулася тих знакових віконечок на горищі.

Попрямуємо далі у північному напрямку та зупинимось біля поліклініки. На Фото 264 бачимо центральну частину фасадної стіни. Над вхідними дверима висить округла табличка з державним гербом Польщі та написом польською “Повітовий суд в Старому Самборі”. Окрім суду, тут діяли й інші державні установи. Обабіч дверей розміщено кілька схожих табличок меншого розміру з тим же гербом, але написи на них прочитати неможливо. Отже, світлина зроблена після розвалу Австро-Угорської імперії та по закінченню українсько-польської війни, тобто після 1919 року. Фото 265 – це сучасний фоторемейк попередньої світлини. Порівнюючи їх, зауважуємо, як чудово збереглось усе художньо-архітектурне оформлення фасадної стіни цього будинку.

А я ще раз звернусь до кадастрової карти та розповім, що у 1853 році цей район міста був околицею Старого Самбора. По західній стороні дороги останній будинок стояв у місці, де сьогодні у великій триповерховій будівлі розміщене відділення ощадбанку. Навпроти, по східній стороні дороги, на мапі позначено довгу муровану споруду. Очевидно, це і є будівля колишнього маслозаводу! Старші люди, мабуть, ще пам’ятають його. І я пам’ятаю той старезний цегляний будинок, який майже по вікна вріс у землю…  А крайній будинок знаходився на місці сучасної районної бібліотеки.

Відтак попрямуємо далі у напрямку вокзалу. Пройшовши ще кілька десятків кроків, зупинимося та оглянемо Фото 266. На поштовому штемпелі цієї листівки зазначена дата – вересень 1906 року. Звичайно, ні одна хата, зображена на світлині, не збереглась до наших днів у такому вигляді. Ідентифікувати цей відтинок дороги до вокзалу та порівняти із його сучасним виглядом було би неможливо, якби не одна підказка. Придивіться уважно: обабіч дороги зауважуємо масивні дерев’яні поруччя. Так, це може бути тільки місток, під яким протікає потічок. І у цьому районі міста такий потічок лише один (див. Фото 267). Праворуч на передньому плані давньої світлини бачимо частину будинку, якого сьогодні не існує (на його місці лише незабудована ділянка землі). Наступна будівля – велика дерев’яна хата, яка розташована вже на іншому березі потічка.  

Продовжимо нашу подорож та пройдемо ще кілька десятків метрів. Запропоную до Вашої уваги Фото 268. Схоже я вже виставляв у першій частині своєї розвідки (див. Фото 58). Зазначу, що фотокопій поштових листівок із цим зображенням у моєму архіві є понад десяток. Всі вони друкувались у різному часі, але зроблені з одного й того ж негатива. І на всіх є один дефект: не промальовуються деталі архітектури даху каплички. Мабуть, від бліків бляшаного даху цей фрагмент світлини вийшов переекспонованим. У випадку з поштовою листівкою, яку бачимо на Фото 268, художник-коректор друкарні чудово розібрався в тій ситуації та промалював деталі даху. Тож, завдячуючи цьому художнику, сьогодні і ми зможемо побачити давній вигляд дахової конструкції каплички св. Миколая.

На кадастровій карті бачимо, що в 1853 році капличка вже існувала. Місце її розташування знаходилось далеко за міськими межами, а довкола неї росли висаджені людьми дерева. Біля каплички (з боку міста) стояла одна самотня хатка. Можливо, це було помешкання якогось коваля. Ще з дохристиянських часів на наших теренах існували певні забобони, за якими всі ковалі повинні були поселятись на околицях міста або за його межами…

Якщо ж ми вже опинились у цьому місці, то запропоную Вам переглянути ще одне сучасне Фото 269. Ми бачимо гарненький будинок з родинним вензелем на фасадній стіні. Збудований, як власне житло, на початку ХХ ст. (до Першої світової війни) коштом повітового судді Григорія Глібовицького. Тут він оселився і провів усе своє подальше життя (помер після Другої світової війни). Не можливо однозначно оцінити постать Глібовицького. Хоча й не був тутешнім (народився у Бродах), всіляко допомагав українській громаді міста, але за своїми переконаннями був затятим москвофілом. На Фото 270 бачимо при будинку чудовий кований парканчик, якому вже понад 100 років.

Наступну зупинку в нашій мандрівці зробимо навпроти будівлі Старосамбірської райдержадміністрації. Розглянемо світлину 60-х років та її сучасний ремейк (Фото 272 і Фото 273). Ліворуч на першій світлині бачимо хату, в якій мешкало кілька сімей. Далі – відгороджена парканом територія, що належала радгоспу “Старосамбірський”. Тут розміщувались конюшні та всілякі допоміжні господарські приміщення до них. Ще далі – приватний дім, на місці якого нині розташований магазин “Все для вашої оселі” (будинок світло-салатового кольору). А за ним між деревами проглядається триповерховий цегляний корпус меблевої фабрики. Праворуч бачимо тінисту алею, яку так часто і чомусь з ностальгією згадують старші люди, мешканці цієї закутини нашого міста…

Фото 274 зроблене у 1966 році. Власне, це і є один із корпусів старосамбірської меблевої фабрики. На передньому плані бачимо будку прохідної та величезні ворота. Зверніть увагу на невелике деревце ліворуч будки. На Фото 275 ми бачимо те саме дерево та як воно змінилось за п’ятдесят  років. Зрештою, змінилось не тільки дерево…

Після закінчення Першої світової війни Джено (Євген) Баторфальві, уроджений 1888 року в Угорщині, відкрив у нашому місті перші столярні майстерні. Цьому ремеслу навчився ще в дитинстві, від свого діда. А під час війни, перебуваючи у Старому Самборі, він – молодий офіцер австо‑угорського війська, знайшов тут своє кохання. Після війни повернувся і в 1918 році узяв шлюб зі своєю коханою, місцевою дівчиною Петронелею Ровдич (1897 р.н.). Справа Євгена поступово розвивалась, налагоджувалась. У 1934 році розпочалось будівництво нової фабрики. Перед початком Другої світової війни це вже було велике підприємство, де працювало понад 100 працівників…

А ліворуч меблевої фабрики у невеличкому провулку в передвоєнний період діяв ще один старосамбірський ресторанчик. Його власником був українець Іван Сиґерич, про що свідчить вивіска над дверима цього закладу (Фото 271).

Розвернемо маршрут нашої мандрівки на 180 градусів, повернемось трішки назад і завітаємо на залізничний вокзал. Фото 276 зроблено у 1915 році. На світлині бачимо солдатів та офіцерів австро-угорської армії на тлі будівлі залізничного вокзалу. Також зауважуємо (з огляду на уніформу), що тут присутні представники різних родів військ. Над дверима висить табличка з написом українською “Команда двірця”. А ось як це виглядає сьогодні (Фото 277). Я взяв трохи ширший план, щоби було легше зорієнтуватись. Крайні двері справа (на моєму фоторемейку) в об’єктив камери давнього фотографа не потрапили. На обох світлинах ми бачимо ідентичну конфігурацію віконної та дверних рам. І навіть лівий край таблички з написом “Старий Самбір” розташований однаково, над першими з тих дверей.

А зараз розвернемось обличчям на північ і оглянемо Фото 278. Це – перон старосамбірського вокзалу. Зроблена світлина, очевидно, наприкінці 1914 року. На ній зображені солдати та офіцери австро-угорської армії. У поле зору попадають й кілька цивільних. Ліворуч, як і на сучасному Фото 279, бачимо ту саму крайню металеву опору критого майданчика залізничного двірця. Далі бачимо склад біля високої (“перегрузочної”) платформи, який за сто років зовсім не змінився у своїй конфігурації. А в далині – незмінні обриси Бачинської гори…

А я на цьому завершу нашу мандрівку вулицями давнього та сучасного Старого Самбора. Буду й надалі збирати цікавий і захоплюючий матеріал про наше місто. Можливо, колись знову зустрінемось на сторінках моєї нової майбутньої книги.

*          *          *          *          *

На завершення розповіді хочу подякувати усім, хто допомагав мені у пошуках матеріалів з історії Старого Самбора, давніх світлин та інших інформаційних даних. Також висловлюю щиру вдячність директору Старосамбірського історико-краєзнавчого музею Назару Ящаку за надання цілої низки фотокопій світлин періоду Першої світової війни.