Місто з минулого. Частина 3

Олександр Глінка

Місто

з минулого

(продовження)

Львів  2015 

*     *     *     *     *

          Чудова штука цей Інтернет! Не пройшло й року після публікації (у тому ж таки Інеті) останньої частини моєї книги „Місто з минулого”, а у мене вже назбиралася ціла низка давніх зображень з видами Старого Самбора. Серед них є дуже цікаві і унікальні кадри! І, звичайно ж, моїм завданням є показати ці рідкісні світлини якнайбільшій кількості читачів, які називають себе мешканцями або гостями цього давнього міста, які колись тут народились або проживали. Та й, зрештою, всім тим, кого цікавить історія Старого Самбора, історія далека і зовсім недавня. Бо для молоді і для старших поколінь ці означення набувають зовсім різного змісту…

          Світлини ці зроблені в різний час і в різних куточках міста. І я довго ламав голову, як подати цей матеріал, щоб не було ніяких стрибків і перельотів з одного кутка міста в інший. У попередній частині цієї книги (Продовження. 2013 рік) у мене це, здається, вийшло. Та цього разу буде важче, бо й справді світлини зроблені у різних закутинах міста. Але якось спробую.

Тож почну зі світлин, на яких відображена центральна площа міста – площа Ринок. Саме з подібних фотографій я розпочинав першу частину цієї книги (Фото 1 - Фото 4).  Наступне Фото 164 – це як черговий дубль одного й того ж сюжету. Тільки зроблені ці дублі з інтервалом у декілька років. А почерговість цих „дублів” можна визначити по висоті дерев перед будівлею ратуші. Користуючись відомостями про ті перші чотири світлини, зроблю припущення, що дане Фото 164 зроблене у період між 1904 та 1908 роками. Ще відзначу непогану якість цієї світлини. А вкупі з тим, що електронна копія зроблена на хорошому сканері, то маю надзвичайно чудовий фотографічний матеріал для досліджень, деталі якого можна збільшувати, збільшувати і збільшувати! Ми чудово бачимо годину, яку показує міський годинник на ратуші. Ми можемо прочитати все, що написано на вивісках над магазинчиками і на стінах будинків. І ще можемо розгледіти багато-багато інших дрібних деталей!

Я вже зазначав у першій частині цієї книги, що відтворити точні копії таких світлини у сучасному форматі неможливо через дерева, що ростуть на площі. Тому поряд з останньою фотографією запропоную для Вашого огляду ще одну із тієї ж серії – Фото 165. На жаль якість її бажає бути кращою. Зате на ній зафіксовано дуже цікаві речі і не менш загадкові події. 

В Інтернеті ця фотографія підписана 1914 роком. Не викликає сумніву, що це є пізня осінь або зима. Про це свідчить одяг людей і те, що дерева перед ратушею стоять зовсім голі, без єдиного листочка. 

Звернемо детальнішу увагу на дерева перед ратушею. У даній моїй книзі є вже сім світлин, на яких зображена старосамбірська ратуша (це крім тих світлин, що зроблені з протилежного берега Дністра).  І саме по висоті (тобто по віку) тих дерев можна розставити ці світлини у хронологічному порядку. На Фото 165 ті дерева найвищі і вже давно переросли по висоті другий поверх будівлі ратуші. А я нагадаю Шановному Читачеві, що 1914 рік був останнім у „житті” старосамбірської ратуші.

Маючи на своєму компʼютері електронну копію з високою роздільною здатністю цієї неякісної потертої світлини, я все-таки можу досить легко розглядати деякі деталі. Тому дозволю собі ще раз виставити це фото, але з моїми контурними домальовками та іншими позначеннями (Фото 166).  Червоним кольором я обвів контури даху церкви та її дзвіниць. З боку фронтальної стіни ми вже бачимо три дзвіниці (початок добудови бічних дзвіниць – 1910 рік). Фіолетовим кольором я обвів контури двоповерхової будівлі ратуші і два остови – все те, що залишилось від вежі. Крім зруйнованої вежі також бачимо відсутність даху над будівлею, бо у цьому місці добре проглядається задня частина даху церкви. Нагадаю, що ратуша була зруйнована в наслідок пожежі 21 липня 1914 року напередодні Першої світової війни. Також у мене є такі дані, що тоді вогонь знищив лише вежу ратуші, а саму аварійну будівлю ратуші розібрали згодом. Тому, можливо, світлина зроблена десь у листопаді-грудні 1914 року. 

     Але що за дійство ми бачимо на цій світлині, чому зібралось так багато народу? Зразу скажу, що це не похорон, бо чоловіча частина цього зібрання одягнена у головні убори. Це якесь віче, зібрання або процесія, яка зупинилась для проведення мітингу. Про те, що люди кудись йшли або прийшли звідкись, вказує наявність прапорів або хоругв (я обвів їх жовтим колом). Можливо їх є більше, але тут важко розгледіти. Очевидно, що це була колона людей, яка зупинилась для проведення якогось мітингу чи виступу. Їх оточили зацікавлені мешканці, прості перехожі і навіть позбігались дітлахи з усієї околиці. І стан всієї цієї громади – статичний. Люди нікуди не йдуть, мабуть, слухають чиюсь промову або ж очікують на подальший розвиток подій.

Коли я вперше подивися на цю світлину, я подумав, що хтось виголошує промову з балкону будинку. Але коли почав аналізувати, куди звернені погляди людей, в який бік повернуті їх обличчя, то вийшло все по-іншому. Люди, які стоять під стіною будівлі, зовсім не заглядають на балкон! Вони дивляться перед собою, якраз в те місце, яке на фотографії є затертим (я позначив це двома перехрещеними червоними лініями). Туди спрямовані і погляди всієї цієї громади. Епіцентр цього дійства знаходиться на проїжджій частині перед тими двома будинками, що збереглись до сьогодні. Десь саме навпроти того, що розташований у парі зліва (у наш час – пл. Ринок, 11). Теперішній вигляд цих будинків можете побачити на Фото 8 з першої частини цієї книги. А для тих, кому ліньки листати книгу, позначу зеленою стрілкою будинок, у якому сьогодні знаходиться податкова інспекція.

Цікаве Фото 165 ще й тим, що на ньому повністю видно будинок, у якому сьогодні розміщена лікарня. І, до слова, у мене це єдина така фотографія. Але чи то є той самий будинок? Давайте подивимось на Фото 167 та порівняємо. Звичайно ж, другий поверх могли добудувати. У сучасній лікарні на поверсі є по сім вікон. На давній – сім вікон і двоє дверей! Коли ж порівняти обидві світлини, стає зрозумілим, що крайнє вікно справа та крайні двері зліва були замуровані. Двері, що були посередині будівлі, переробили на вікно. Замуровувати старі двері, вікна або прорубувати нові – це звичайна практика, яка дуже часто використовувалась у всі часи. Як правило, нові двері – це поява нової крамнички або майстерні. Повернемось до Фото 164. Справа на ньому ми бачимо лівий край тієї самої будівлі теперішньої лікарні. Тут замість крайніх дверей бачимо вікно (Фото 164 зроблене значно раніше, аніж Фото 165). Двері вирубали вже пізніше і, скоріше за все, там була якась крамничка. Я навіть маю інформацію про те, хто був власником цієї крамнички. Але я не впевнений на сто відсотків, тому таку інформацію не буду озвучувати.

     А як перевірити, чи то другий поверх добудований, чи то вся будівля перебудована заново? У наш час це можна зробити, сидячи за комʼютером, і при цьому не потрібно ритися в архівах чи збивати штукатурку на стінах! Потрібно просто накласти сучасне зображення будівлі на стару світлину. Хто знайомий з Фотошопом, той знає, що це зовсім не важко. Потрібно взяти дві світлини, які збираємось порівнювати. Зробити одну з них напівпрозорою. Відкоригувати масштаб, кут нахилу, перспективу і накласти одне зображення на інше. І все! А далі робимо висновки. Саме так я і зробив. Якщо не враховувати (Фото 165) крайнього вікна справа та крайніх дверей зліва, які були замуровані раніше, то всі інші вікна у своєму розташуванні співпадають, окрім ще одного крайнього вікна зліва. Себто шість проти одного… Другий поверх цієї будівлі добудували ще у міжвоєнний період. Саме тоді зроблене Фото 116 (див. попередні частини цієї книги). І на тому фото ми вже бачимо другий поверх будинку.

Здавалось би, така пошарпана, від віку посіріла світлина… Але скільки вона нам розповіла, скільки цікавого відкрила. Якби вона тільки могла омолодіти років на сто! Скільки нового ми змогли би ще довідатись у тих сьогодні затертих і потемнілих фрагментах вічності!..

Тепер перейдемо до огляду наступного Фото 168. Фотографуючи центральну площу міста, тогочасні фотомайстри завжди повертались обличчям до ратуші. Ця робота майстра випадає з того правила. Тут ми бачимо іншу частину площі. І таких світлин у мене є небагато. До них можна зарахувати й ті, що зроблені з протилежного берега Дністра. Але на них ці будинки виглядають мініатюрними, а дрібні деталі розгледіти важко. Подивимось на Фото 169. Хоча дерева суттєво заважають, але ми бачимо увесь ряд будинків на цьому боці площі і можемо щось порівнювати. Зверну Вашу увагу на те, що будинок, у якому сьогодні розміщується податкова, втратив одну зі своїх характерних ознак – три маленькі прямокутні віконця на горищі. А ще зовсім недавно вони були (див. Фото 8). Під час останнього косметичного ремонту фасаду ці віконця просто були замуровані.

    Знову повернемось до давнього фото. Справа бачимо частину будинку, якого сьогодні в природі вже не існує. Далі йде вуличка, що веде на Затиля. Попри вуличку стоїть будинок, у якому розмістилась сучасна податкова. Раніше (в радянські часи) тут був готель, а ще раніше поряд з ним розміщувалась бібліотека для дорослих. До цього будинку примикає ще один, який зберігся до сьогоднішніх днів. Про ці дві будівлі я дещо написав у першій частині своєї книги (див. Фото 8). Та повернемось до першого з цих будинків знову. Для цього подивимось на Фото 164, або ще краще – на Фото 2. Над дверима цього будинку бачимо вивіску: „ J. Heimberg”.  Ґеймберги – це єврейська родина, яка проживала тут на початку 20-го століття і якій належав цей будинок. Впродовж довоєнного часу тут розміщувались різноманітні крамнички, кав’ярня, ресторан та готель.

Розповідаючи про цю будівлю у першій частині книги, я висловив припущення, що її другий поверх був добудований вже у радянський час. На той момент у моєму архіві не було Фото 165 та Фото 168. Тому вимушений забрати свої слова назад і констатувати, що другий поверх цієї будівлі наприкінці 1914 року вже існував!

Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Але це не моя життєва позиція. Тому, даруйте…

Тепер звернемо увагу на той будинок, що примикає до будинку Ґеймбергів. У першій частині своєї книги я назвав його „будинок з гребінцем”. Всі місцеві мешканці сотні або й тисячі разів проходили повз нього. Мабуть, хтось звернув увагу на гарний кований балкончик. Але тільки одиниці змогли помітити на ньому дещо особливе. Це фамільна монограма або вензель (Фото 170). Іншими словами – це зображення початкових літер, переважно імен та прізвищ, які зазвичай переплітаються між собою і утворюють візерунок. Це шифр, який надав власник цього вензеля плюс фантазія художника. Але що зашифровано у цьому вензелі?

Зверху ми бачимо цифри 1896. Скоріше за все, це рік у якому був збудований цей будинок. Перша буква вензеля найбільше схожа на давню церковнослов’янську букву ять (Ѣ), яка в сучасній українській мові перейшла в і. Хоча все це виглядає доволі дивно. Адже літера ять (Ѣ) ніколи не вживалась на початку слова! М’який знак ерь (Ь) викликає ще більше сумнівів (хоч він є навіть ближчим по написанню), а букву Б таким чином ніхто ніколи не писав. Але зверніть увагу: перша літера є дзеркально-перевернутим зображенням останньої. Тобто металеві заготовки цих літер – ідентичні! Чи могла би це бути помилка майстра, який замість букви Р втулив щось догори ногами? І чому його не заставили переробити свій „блуд”? Та все це тільки припущення. А ми залишимо першу букву у спокою і продовжимо. Далі йде крапка, а  за нею великі букви К та Р, що розділені між собою маленькою літерою  і.  Таким чином ми отримали щось схоже на „ Ѣ. К і Р ” чи „   Ь.  К  і Р ”.  А може це польський варіант: „ b. K i P ”.  Що саме зашифрував власник цього вензелю у тих літерах? Якби я знав імʼя та прізвище власника цього вензеля, то, можливо, дав би якусь відповідь на це запитання.

          Коли ми вже зачепили тему балкончиків та вензелів на них, то перенесемось до ще одного будинку за адресою площа Ринок, 7 (Фото 171).  Тут ми бачимо огорожу балкона, зроблену у такому ж стилі і також з вензелем! Спробуємо роздивитись, які літери розміщені на ньому. На перший погляд все ясно і просто. В літеру О вписана літера  Н. Та при ближчому огляді стає зрозумілим, що тут не все так вже й просто. Можливо, то не буква О, а старослов’янська фіта (Ɵ) в  яку вписана буква П…  Ніхто вже не зможе подивитись на цей вензель очима того давнього художника-дизайнера та зрозуміти його задум…

          Продовжимо нашу екскурсію старовинним містом і для цього рушимо у східному керунку. Пройдемо повз костел донизу крутою вуличкою у напрямку річки. А тепер розвернемось і поглянемо на костел (Фото 172  та  Фото 173). Не знаю, як правильно назвати архітектурний елемент, розташований на краю даху костелу, який ми бачимо на давній світлині і який відсутній на теперішній. Але якщо уважно придивитись, то у внутрішній арці цієї надбудови щось вмонтовано. І найбільше це схоже на дзвін!..

     А далі ми виходимо на пустир, місце якого сьогодні займає колишня їдальня меблевого комбінату та сучасний стадіон. Ще до будівництва стадіону площа ця використовувалась як торговисько для свійської худоби, а також для деяких інших масових заходів (Фото 174 та Фото 175). На давній світлині бачимо чудово зорганізоване театралізоване дійство присвячене українським січовим стрільцям або ж українському козацтву.

На дальньому плані старої світлини помічаємо фронтон будівлі школи з округлим віконцем та ряд вікон другого поверху, які частково перекриваються будівлею товариства „Сокіл”. Правіше чітко проглядаються обриси сусіднього зі школою будинку. А ще, зважаючи на статус цього дійства та одяг людей, висловлю припущення, що світлина зроблена у день (у переддень) свята Покрови…

А зараз якимось чарівним чином перенесемось на протилежний правий берег Дністра і з висоти Посадської гори подивимось на давнє місто (Фото 176 та Фото 177). Усі, хто читав першу частину цієї книги, памʼятають про проблему, з якою я зіткнувся роблячи сучасні ремейки на подібні фотографії. А проблема ця – озеленення нашого міста. Через те я і не намагався зробити сучасні версії останніх двох світлин. Зрештою, всі ці світлини схожі між собою і тому для загальної уяви про сьогоднішній вигляд міста з Посадської гори достатньо вже раніше зроблених Фото 48, Фото 50, Фото 52. Зате така кількість давніх світлин, зроблених з протилежного берега Дністра, відкриває нові можливості (Фото 47, Фото 49, Фото 51, Фото 176, Фото 177). Стає надзвичайно цікаво знаходити між ними якісь розбіжності, зовсім невеликі або ж суттєві. Спробуйте і Ви самі порівняти ці світлини.  Якщо у Вас не виникло такого бажання, то я Вам допоможу і постараюся довести наскільки це цікаво і захоплююче!

Для прикладу візьмемо останню світлину (Фото 177) і спробуємо провести деякий візуальний аналіз. Отже, на передньому плані бачимо частково русло Дністра або його рукави. Далі бачимо залізничну колію. Відомо, що колію через Старий Самбір проклали у 1904 році. Звідси і констатуємо перший висновок: дана фотографія зроблена не раніше 1904 року! За колією розлігся пустир про який ми згадували розглядаючи попередні світлини (Фото 174 та Фото 175). А праворуч від пустиря – будівля товариства „Сокіл”. Бачимо саме той її первісний вигляд, що і на Фото 66 та Фото 68.  Перед будинком – огороджена спортивна площадка, попередник сучасного стадіону. Тепер звернемо увагу на церкву. Тут бачимо будівлю храму з однією центральною банею. Відомо, що бічні дзвіниці були добудовані в 1910 році коли парохом церкви був о. Данило Лепкий.  

Таким чином ми вирахували, що дана фотографія зроблена в період від 1904 до 1910 року! Звичайно, це ще не якась конкретна дата, але це вже набагато краще, ніж ніяка! На ці цифри вже можна опиратись при подальших дослідженнях.

Як я вже писав, сьогодні немає жодного сенсу робити сучасні знімки нашого міста з протилежного (правого) берега Дністра. На таких фотографіях видніється лише шпиль костелу, а решта міста потопає у буйній зелені дерев! Але, переглядаючи якось фотографії в Інтернеті, я натрапив на декілька цікавих кадрів. Зроблені вони з висоти пташиного польоту. А якщо точніше, то, мабуть, з борту авіамодельного планера. І  хоча зéлені там більше, ніж достатньо, але принаймні видно дахи будинків. Принагідно хочу висловити подяку автору цих знімків.

То ж продовжимо візуальний аналіз Фото 177. Для цього розглянемо його два фрагменти (Фото 178 та Фото 180). На першому фрагменті ми чудово бачимо майже всю забудову північної сторони площі Ринок (ряд будинків справа та зліва від ратуші). Ще два будинки у цьому ряду закриває собою костел. Зверну Вашу увагу на перший будинок зліва від костелу. Це той самий будинок Ґеймбергів про який я розповідав трохи вище. На цій світлині він одноповерховий. А вже на світлині 1914 року (Фото 165) цей будинок має два поверхи. Отже, другий поверх був добудований у період між 1904 і 1914 роком. Таким же чином можна аналізувати чи не кожен будинок на цій світлині, порівнюючи їх зображення на інших фотографіях, давніх і сучасних. А ще на цій світлині видно, що крайні будинки на Затилі розташовувались не далі, як по межі сьогоднішньої вулиці Крутої.

Не менш цікавим видається і другий фрагмент цієї світлини (Фото 180 та Фото 181). На цих двох кадрах я позначив червоною стрілкою цвинтар, який у моєму дитинстві люди називали „старим”. На  Фото 180  бачимо тільки огороджену ділянку під нього! Ще не має ані дерев, ані каплички. Можливо, там є тільки декілька поховань у верхній його частині. Отже, на початку 20-го століття той („старий”) цвинтар тільки почав закладатися!

А тепер подивіться на те, що я позначив синьою стрілкою. Так!  Ви не помилились! Це хата, яка збудована на території цвинтаря! І  я  цю хату ще добре памʼятаю. Була вона старою, похиленою, з  чорними вікнами, що були навхрест забиті дошками. Ця хата завжди навіювала на мене якийсь холод і викликала у моїй дитячій уяві різні містичні картинки. Та тільки не завжди вона такою була. До війни тут мешкав якийсь пан Ґреґор Коцельський. Нам невідомо, які причини спонукали його оселитись у такому незвичному місці. Невідомо і те чи він збудував ту хату, чи була вона ще до нього. Але відомо, що мав він дружину і двох синів. Той пан не тільки там мешкав, він доглядав за цвинтарем, охороняв його і, мабуть, виконував інші роботи, повʼязані з функціонуванням цього кладовища. Старі люди розповідали, що той пан мав мапу цвинтаря, а в окремій книзі записував усіх померлих та відмічав ділянку, де їх поховали. Міг він і по памʼяті показати місця поховання багатьох людей, що знайшли собі притулок у цій землі…

Чи не правда, як багато нового та цікавого можна взнати розглядаючи лише одну світлину?..  Якщо ми вже торкнулися теми цвинтарів, то хочу запропонувати Вашій увазі ще одну давню світлину (Фото 182). Не виникає жодних сумнівів, що на фотографії зображено саме той „старий” старосамбірський цвинтар. Бачимо ту ж архітектуру каплички, що і нинішня. Ідентична конфігурація бічного вікна, та ж напівкругла апсида позаду і т.д.  Стосовно Фото 183, то іншого ракурсу я просто не мав змоги найти. Кілька кроків вправо, вліво чи назад – і вся капличка ховається за зеленню дерев та кущів. Сьогодні ці дерева – це столітні свідки усіх тих сумних подій і процесій, що відбувались тут. Викликає зацікавлення і напис під давньою світлиною. Я не знавець німецької мови. Але переклад цих слів вказує на те, що на передньому плані ми бачимо якісь військові поховання (що в мене викликає деякі сумніви)…

Порівнюючи ці світлини, я вирішив ще раз сходити на цвинтар, щоби відшукати пропущені мною якісь деталі або зачіпки. Цього разу я все уважно оглянув і знайшов багато чого цікавого. Так, над дверима каплиці прибита табличка. ЇЇ текст та манера написання відмінні від тих табличок, що монтують на могильних пам’ятниках. Очевидно, що дана табличка стосується саме цієї каплички і була на ній прикріплена від самої її побудови. Текст написано польською мовою, то ж подаю його у перекладі: „Вдячні парафіяни (колишньому) душпастиру кс. Йозефові Стрельбицькому.  18 березня 1865 † 8 листопада 1907”.  У Старому Самборі за останній період було дуже багато священиків і ксьондзів. Але чому саме цей ксьондз заслужив на таку пам’ять від парафіян? У моєму архіві є список усіх греко-католицьких священиків, які були парохами у місцевій церкві починаючи з 1828 року. Але не маю такого переліку римо-католицьких ксьондзів. Тут треба згадати дещо з історії костелу св. Миколая у Старому Самборі. Відомо, що сучасний храм був зведений 1890 році. Освятив його єпископ Лука Солецький. Вдруге костел освятили в 1903 році, коли, нарешті, закінчилися усі будівельні і  оздоблювальні роботи. Освячення провів єпископ-помічник Кароль Фішер. Подивимось тепер на роки життя кс. Йозефа Стрельбицького. Можливо, на зламі 19-20 ст. саме він був парохом римо-католицької громади міста і мав якусь велику заслугу у добудові храму?..

Повернемось тепер до нашої каплички. Зрозуміло, що після смерті кс. Стрельбицького вже ніхто би не встиг до кінця 1907 року збудувати її. Напевно, це зробили вже у наступному 1908 році, або ще кілька років по тому. Зрештою, в Інтернеті під  Фото 182  стояла дата: 1910 рік.

Оглядаючи попередні фотографії, ми якимось чарівним чином переміщалися з одного берега Дністра на інший. І хоча наші предки знали значно більше казок, аніж ми, та все ж переміщались вони через річку звичайним, не казковим способом. Відколи у міста з’явились поселення-супутники на правому березі, відтоді люди і почали зводити мости. І було тих мостів завжди два. Один – на Посаду Долішню, другий – на Посаду Горішню. Час від часу норовлива гірська річка забирала ці мости, та люди відбудовували нові. За моєї пам’яті вже помінялась значна їх кількість. Зводили ті мости не обов’язково на попередньому місці. Але колись давніше міст на Долішню Посаду завжди прив’язувався до одного конкретного місця. Саме до того, перед яким сьогодні стоїть капличка Івана Хрестителя. Берег у цьому місці був високим, скалистим і не піддавався розмиванню гірською річкою. У  ті давні часи це було найвдаліше місце для спорудження моста. Завдячуючи цьому та невеличка площа й стала своєрідним центром Долішньої Посади. Від тієї площі дороги і стежки ніби віялом розходились в різні боки. А капличку, якщо брати до уваги загальний вік Долішньої Посади, збудували зовсім недавно, в 1916 році.

У своїй книзі я не виставляв сучасних версій для старих фотографій мостів. Бо якщо новий міст розташований у іншому місці, то  який у тому сенс? Я тільки коротко прокоментую Фото 184 та  Фото 185. Перше з них зроблене у повоєнний період зі сторони Долішньої Посади. У лівому верхньому кутку бачимо будівлю в якій сьогодні знаходиться міська поліклініка. Друге фото зроблене у 1935 році. За річкою на дальньому плані видніється Горішня Посада.

Якщо ми вже опинились біля моста, що веде на Горішню Посаду, то пройдемо ще кількасот метрів і оглянемо ще одну цікаву споруду (Фото 186). Місток цей був збудований, скоріш за все, тоді, коли прокладали залізницю через наше місто. Хтось скаже, що такого моста у Старому Самборі зараз не має. Але подивіться на Фото 187. Це той самий міст! Можете навіть порівняти конфігурацію кожного каменю у цій кладці. Та за сторічну його історію Дністер наніс стільки ґрунту, каміння і піску, що споруду цю тепер важко впізнати. Колись під тим мостом можна було проїхати верхи на коні. Сьогодні під ним можна лише проповзти на животі. А знаходиться цей місток на самій межі міста. Там, де потічок, що тече між Окописком та старою „Засолкою” і далі попри крайні будинки у місті, перетинає залізничну колію на своєму шляху до річки.

Продовжимо далі свою екскурсію древнім і сучасним Старим Самбором. Для цього полишимо залізничний місток, вийдемо на головну вулицю міста та попрямуємо у північному напрямку до центру міста. Пройшовши ще кількасот метрів зупинимось і оглянемо Фото 188. Це міське „староство”. Зображення цього будинку ще можемо побачити на Фото 82 та Фото 84. Правда, на останньому воно підписано, як один із шкільних корпусів. Сьогодні цієї будівлі не існує. Не зустрічав я і містян, які би памʼятали цю будівлю. Більшість людей навіть уяви не мали, де б могло знаходитись те „староство”. Та все-таки дехто чув про нього. Хоча й місцезнаходження цієї споруди вказував дуже і дуже приблизно. То ж довелось проводити власне розслідування цієї загадкової „справи”. Маючи непогану електронну копію даної світлини я збільшив її, наскільки це було можливо. І уважно оглянув усі будинки, що стоять зліва від староства, а також навпроти через дорогу. Звертав увагу на кожну деталь, на кожну дрібничку: на вікна, на двері, на комини, на висоту і ширину будинків, на дахи і т.д.  Потім я зробив з півсотні фотографій значної ділянки цієї вулиці. Ну і нарешті став шукати зачіпку. Вона виявилась одразу, бо ж іншого варіанту і не могло бути.

Порівняємо Фото 188 та Фото 189. На першому з них звернемо увагу на дім зліва від староства. Це будинок на шість вікон плюс двері (у новому варіанті – жовто-цеглова будівля на сім вікон). Справа від цього будинку бачимо дивну прибудову і щось схоже на якісь дерев’яні ворота з мурованими стовпами, що ведуть на подвірʼя староства. На мою думку, у тій прибудові розміщувалась охорона, що наглядала за цією брамою, подвірʼям та усією будівлею. На підтвердження цього бачимо й жовніра перед входом до староства. Можливо, у підвалі будинку була буцегарня. У теперішній час згадувана прибудова „перетворилась” на повноцінний житловий дім, що притулився до бічної стіни свого патрона.

Зліва від довгого будинку бачимо і зовсім вузенький, на два вікна і двері. Він зберігся дотепер. За ним знову йде вузький будинок на три вікна і який також зберігся до сьогоднішніх днів. А далі – трохи довший, на чотири вікна і двоє дверей. Усе зійшлося на сто відсотків!

   Таким чином справа від жовто-цеглового будинку (Фото 189) колись знаходилось староство. Сьогодні там на доволі великій ділянці знаходиться будинок під №165. Збудований він у радянський час і не фасадом до дороги, а в глибині тієї ділянки. 

У міжвоєнний період цей район міста став певним осередком польського життя у Старому Самборі. Тут проживала досить велика кількість поляків. Довкола староства було ще декілька різних польських державних та громадських установ. Так, справа від староства (зі сторони Окописка) через кілька будинків була захоронка для дітей із польських сімей. Мабуть, це від неї залишилось у глибині подвір’я декілька допоміжних будівель з червоної цегли. Але це питання ще потребує нових досліджень…

У попередній історії залишається невідомим рік зведення будівлі „староства” і дата та причини її зникнення. Та, можливо, хтось знає відповіді на ці запитання?..

Ми ж продовжимо нашу подорож містом. І підемо до центральної площі. У моєму архіві вже назбиралось чимало фотографій, на яких зображені городяни на фоні будівель, розташованих довкола цієї площі. Більшість тих світлин відносяться до повоєнного періоду. Усіх їх викласти тут у книзі немає змоги та й не має потреби. Але декілька найцікавіших я опублікую (Фото 190 та Фото 192). Перше з них зроблене у передвоєнному 1939 році. На передньому плані – чарівні мешканки нашого міста. Справа на світлині бачимо високий паркан за яким видніється невеличка дерев’яна будка, вкрита гонтою. Очевидно, це була якась маленька крамничка, ятка. А паркан цей відгороджував ту невеличку ділянку, що існує сьогодні перед будівлею колишньої міської лазні.

Фото 192 зроблене в кількох десятках кроків нижче по дорозі, аніж попереднє. Датується воно 1936 роком. А цікаве тим, що у верхньому правому куті на дальньому плані ми бачимо неіснуючу вже хату. Сьогодні на цьому місці розмістився магазин. Будівля магазину (збудована в 1955 році) була дещо зміщена у бік церкви, а стара хата навпаки була висунута ближче до головної вулиці.

А ми знову вирушимо у північному напрямку до залізничного вокзалу. На цьому шляху зробимо ще кілька зупинок. Перша буде біля будинку колишньої аптеки. Тепер подивимось через дорогу по діагоналі (Фото 194). Перед нами стоїть знайома усім Вам будівля. За весь час її існування у ній розміщувалось десятки різних організацій, установ, контор, кабінетів, магазинчиків та офісів. За часів мого дитинства тут розміщувалась редакція Старосамбірської районної газети. Люди так і називали той будинок: „редакція”. А в роки моєї юності перейменували на „стару редакцію”. Бачимо необштукатурені стіни з червоної цегли. Саме так виглядав цей будинок у довоєнний час. Справа на фасаді цього будинку видно ще одні двері (сьогодні їх немає). Це якраз і є той магазинчик, що ми бачили на Фото 150.

Вирушимо далі і наступна наша зупинка буде біля сучасної музичної школи. Пройдемо до кінця цієї будівлі і розвернемось на 180 градусів. На Фото 196  бачимо школу для хлопців у Старому Самборі. Про цю школу я вже розповідав у попередній частині книги. Там же були виставлені і фотографії з її виглядом. Дана світлина зроблена з іншого ракурсу і охоплює майже всю площину фасаду. Нагадаю тільки, що сучасна музична школа була збудована на фундаменті старої будівлі у 1963 році.

Знову розвернемося на 180 градусів і подивимось по діагоналі через дорогу. Перед нашими очима постає колишній „будинок побуту” (Фото 198). Навіть старші люди вже так звикли до його вигляду, що й забули яким він був на початку! Уважно подивіться на Фото 200. Це той самий будинок побуту „Карпати”. Але тут він двоповерховий і удвоє менший! Повернемось до  Фото 198. Зверніть увагу на вікна обабіч крайніх правих дверей та три вікна над ними. Віконні рами цих вікон мають одну відмінну деталь від інших рам у будинку. І на сто відсотків співпадають з віконними рамами, що на Фото 200. А, отже, два поверхи правої частини цієї будівлі й були тим первісним будинком побуту до якого згодом добудували дзеркальну половинку і третій поверх!

А тепер перейдемо до Фото 201. Зроблене воно в 1934 році. Справа на світлині бачимо мурований будинок на даху якого є трикутний фронтон з круглим віконцем. У попередніх частинах книги я вже описував цей будинок. Сьогодні у ньому розмістився міський відділок міліції. А через дорогу ми бачимо, як у 1934 році виглядала та частина вулиці, де після війни збудували побуткомбінат. Висловлю припущення, що велике розлоге дерево зліва на Фото 201 і велике дерево біля ближнього кута будинку побуту на Фото 200  є одним і тим самим деревом!

Продовжимо нашу екскурсію і наступну зупинку зробимо перед будівлею теперішньої міської поліклініки (Фото 202 та Фото 203). Перша з тих світлин зроблена у радянський час, а друга – на початку двадцятого століття (як  казали наші бабці – за Пані-Матки Австрії). Сучасний вигляд цього будинку я вже виставляв у книзі (Фото 85), то ж повторюватись не буду. Але хотів би звернути Вашу увагу на інше. На фронтоні будівлі бачимо якийсь барельєф чи ліпнину (Фото 204). Це зображення двоголового орла – гербу Австро-Угорської імперії (Фото 205). Так! Двоголовий орел був присутній не тільки на гербі Російської імперії. Смію нагадати, що про це Ви вже давно знали. Адже у дитинстві багато хто з Вас займався нумізматикою. І на наших теренах часто знаходилися старі австрійські монети з тим гербом. Монети ці наші прадіди і прабабці називали „ґрейцерами” (Фото 206).  Згадали?..

Наступна зупинка у нашій екскурсії – залізничний вокзал (Фото 207 та Фото 208). У попередніх частинах цієї книги я виставив багато старих світлин, на яких було зображено цю будівлю. Багато чого і розповів про неї.  Фото 207 зроблене з іншого ракурсу та й якість цієї світлини дуже хороша. Ми можемо прослідкувати всі ті зміни, що відбулись у архітектурі даху будинку та прилеглій території. А я нагадаю, що дах вокзалу був перебудований після того, як в травні 1915 року відступаючі російські війська генерала Брусілова спалили цю будівлю, застосовуючи тактику „випаленої землі”…

Вокзал – це місце зустрічей і розставань. Саме тут і завершиться сьогоднішня наше екскурсія давнім і теперішнім Старим Самбором. Та  я і надалі буду збирати новий матеріал, щоби знову продовжити цю подорож. Шановний Читачу, чекаю також і на Вашу допомогу у пошуках світлин з видами давнього Старого Самбора. А ще я радий, що вдалось вихопити з мороку забуття хоча б декілька сторінок з історії нашого міста та зберегти їх для нащадків…

Моя електронна адреса:    o.a.glinka@gmail.com.  

Коли згоріла ратуша у Старому Самборі

Замітка в американській україномовній газеті "Свобода" від 8 серпня 1914 року

про пожежу у Старому Самборі, що сталася 18 липня 1914 року. 

Саме у тому вогні й згоріла міська ратуша.

Юлія Кархут

 Олександр  ГЛІНКА

До 110 роковин від дня народження 
Юлії Кархут,

талановитої співачки і акторки.

21 січня 1905 року у Старому Самборі в сімʼї Володимира Кархута та Марії, уродженої Сиґерич, народилась донечка, яку назвали Юлією.

Вже на першому році свого життя Юлія залишається напівсиротою – помирає її батько. Через деякий час мати Юлії виходить заміж вдруге. Та й цей шлюб не був тривалим. Після втрати чоловіка мати сама виховує чотирьох дітей.

Коли почалась Перша світова війна вся сімʼя перебирається до Відня, втікаючи від російської окупації. Там мала Юля йде в перший клас початкової школи. Відтоді у неї залишились гарні знання німецької мови. Після визволення Старого Самбора сімʼя повертається назад додому.

Ще з дитинства у Юлії проявився талант до співу та акторства. В юнацькі роки вже добре знала нотну грамоту. Зрештою, мала гарну освіту. Закінчила вісім класів гімназії Святої Ядвіґи у Перемишлі. А далі – театр, сцена! Працює в „Українському рухомому Драматичному Театрі” Івана Когутяка. Потім три роки виступів в Українському хорі Дмитра Котка. Водночас не забуває і про науку. Навчається співу у професора Львівської Консерваторії Романа Любинецького. Потім переїзд до Чехії, де продовжує навчання у професора Теодора Черніка у місті Брно. Працює в Українському драматичному театрі у Празі.

Перед війною повертається в Старий Самбір. Працює в Дрогобицькому музично-драматичному театрі. Приймає активну участь у роботі драматичного гуртка при Старосамбірській Просвіті. Стає солісткою хору „Сопілка” міста Старого Самбора. Після смерті матері вимушена полишити роботу у Дрогобицькому театрі і остаточно перебирається на помешкання у Старий Самбір. В 1951 році внаслідок нещасного випадку стає інвалідом…

Багато чого встигла досягнути у своїй творчій карʼєрі Юлія Кархут. Та, мабуть, самим найяскравішим та найважчим був період з 1926 по 1929 рік, коли працювала в „Українському Наддніпрянському хорі” Дмитра Васильовича Котка. Це був період суцільних гастролей. Пʼять сучасних областей: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Рівненська та Волинська – маршрути виступів хору. Ось як про це згадувала сама Юлія Кархут:  „Галичину ми (хор Котка) з'їздили вздовж і впоперек, і важко пригадати, чи було навіть яке мале містечко, ба, навіть більше село, де був хоча б приблизно можливий будинок, у якому можна було б розмістити хор, – де б ми не співали. Несли цю нашу пісню-історію в найглухіші закутини нашої нещасної, поневоленої України.”

Гастролювали і в Білорусії: Гродно, Ліда, Барановичі, Слуцьк, Слонім, Пінськ, Лунинець, Несвіж, Сарни. Об’їздили і всю Польщу (і це при тому, що репертуар складався виключно з українських пісень): Щецін, Слупськ, Ґдиня, Сопот, Ельблонґ, Ґрудзонязь, Бидґощ, Ґнєзно, Торунь, Познань, Варшава, Ловіч, Скерхнєвіце, Лодзь, Кротошин, Каліш, Радом, Скаржиско, Люблін, Холм, Грубешів, Замосьць, Ряшів (Жешув), Ярослав, Перемишль, Кросно, Санок, Ясло, Тарнів, Величка, Бохня, Краків, Новий Санч, Криниця, Хшанів, Катовиці, Битом, Сосновєц, Шамотули, Лєшно, Вроцлав, Кемпно.

На завершення своєї розповіді процитую ще дещо із спогадів Юлії Кархут: „… Всю душу свою вкладали в нашу чудову пісню, несли її в найглухіші закутини Галичини й Волині, Полісся і Підляшшя, а відтак і в Польщу. Не було ні одного великого міста та малих містечок в цілій Польщі, де б ми не виступали, де не лунала би наша українська по мистецьки виконана пісня…”

Важкий і водночас такий яскравий життєвий шлях нашої землячки, талановитої співачки і акторки завершився 1 листопада 2000 року. Похована Юлія Кархут на міському кладовищі у Старому Самборі.

Корінні старосамбірські роди

Олександр Глінка

Корінні 

старосамбірські роди

Львів  2013 

*     *     *     *     *

Дослідженням свого родоводу і родоводу своєї дружини я займаюсь вже більше двадцяти років. За цей час я настільки заглибився у коріння свого генеалогічного дерева, що фактично вже охопив майже всі корінні старосамбірські роди. З приводу цього хочу сказати, що кількість прямих предків у кожному попередньому коліні зростає вдвічі, тобто у геометричній прогресії. Наприклад, у кожної людини є четверо осіб, яких ми називаємо або могли би називати дідом та бабою. У попередньому поколінні таких людей але вже з приставкою пра- буде восьмеро. А з приставкою прапра-  буде вже шістнадцятеро і т.д.  Так у сьомому поколінні кожна людина має   64 прямих родичів! В ідеалі – це 64 різних прізвища, які не повторюються. Та насправді через повтори число прізвищ, як правило, трохи менше.

Кожний період у житті нашого міста відзначався своїм списком, „букетом” прізвищ, з яким місто йшло по стежині своєї історії. Список цей з покоління в покоління завжди піддавався незначній ротації. Але були прізвища, які впродовж кількох останніх століть з цього списку не випадали. До корінних старосамбірських родів можна зарахувати лише з десяток, від сили – півтора десятка таких. Хоча все це відносно, бо точної градації для цього визначення в природі не існує.  
         Якщо взяти до уваги, що Старий Самбір є невеличке містечко, то зрозуміло, що всі корінні фамільні роди дуже тісно пов’язані між собою родинними стосунками. Хочу зазначити, що за час спільного проживання на теренах міста (а це щонайменше три-п’ять століть) старосамбірські фамілії настільки тісно переплелись своїм корінням, що ми цього навіть  подумати і уявити не могли! Тому, якщо Ви є нащадком якогось корінного старосамбірського роду, то будьте певні, що у структурі Вашого генеалогічного дерева присутні всі (або майже всі) корінні роди нашого міста!

Тут, до слова, розповім про таку, відому всім, ситуацію. Рівновіддалені щаблі своєї генеалогічної конструкції люди сприймають як родичів тільки до якоїсь певної межі. Так, ми всі чудово знаємо, що таке двоюрідний брат чи сестра. Ми знаємо троюрідних братів та сестер. Про братів у четвертому коліні говоримо: „Якийсь там родич”. А про родичання у п’ятому-шостому коліні переважна більшість людей взагалі нічого не знає, вважаючи їх однофамільцями! Та раніше людство не знало таких розваг, як кіно, телебачення, інтернет. Більше уваги приділялось чомусь іншому, більш духовному. Тому й прослідковували свої родинні зв’язки набагато глибше!

Перед тим, як перейти до конкретних прізвищ і цифр, поглянемо на таке невелике містечко, як Старий Самбір у ХVIІІ – ХІХ  століттях. Залізниця та автомобільний транспорт на той час – відсутні. Інформаційна комунікація знаходиться у зародковому стані. А тому міграційні процеси фактично наближені до „нуля”. Дещо пожва-влюються вони на початку ХХ століття, та й то здебільшого у сторону відтоку місцевого населення (згадаймо першу, другу та третю хвилю еміграції до Америки та інших країн).

Починаючи з другої половини ХХ століття міграційні процеси у місті значно пожвавилися і продовжують посилюватись з кожним десятиріччям. З’явились у місті носії сотні нових прізвищ, яких до цього тут не зустрічали. Та поряд з новими прізвищами свою частку твердо „тримають” і корінні мешканці Старого Самбора. 

У своїй праці я використав матеріали взяті у Синодику парафіян Старосамбірської церкви св. Миколая та з метрикальних книг початку двадцятого століття греко-католицької парафії Старого Самбора, що знаходяться у фонді рукописних книг і стародруків Національного музею у Львові. Крім цього за двадцять років дослідження свого родоводу у мене зібрався власний великий архів, база даних. Важливе місце у питанні отримання потрібної інформації посідає вже згадуваний Синодик або ж Пом’яник. Це книга із записами імен померлих для поминання їх під час богослужінь. Записи у даній книзі велись на протязі цілого століття: з 1752 року по 1861 рік! Під прізвищем і іменем того хто вписував йшли імена померлих родичів, як правило, без дати смерті і без вказівки на якісь родинні зв’язки. А імена „новоприставлених” у тих списках дописувались на протязі десятиліть. Від одного конкретного роду могло бути від одного до десятка записів в Синодику, в залежності від величини (поширеності) даного роду в місті. Для одного такого запису у Синодику виділялась, як мінімум, одна сторінка. На ній вписувались імена померлих, які належали саме до цієї фамілії.  Кількість таких імен на сторінці було щонайменше з десяток, а подекуди доходило і до сотні!

Саме по сукупній кількості імен конкретного роду, вписаних у Синодику можемо судити наскільки цей рід розрісся у межах Старого Самбора. А це у свою чергу вказує саме на давність його проживання на території міста!

Синодик має більше 360-ти сторінок. Але почерговість вписування у ньому поминальних записів я би не брав до уваги, бо усі роди, що мають таких записів більше ніж на одній-двох сторінках – більш-менш рівномірно розподілені по сторінках всього Синодика. Та й зрозуміло, що під час започаткування цього Пом’яника відразу утворилась черга з охочих вписати туди поминальні записи про своїх рідних. І черга ця була немалою. Десь близько п’ятдесяти (або й більше) записів у книзі з’явились у перші кілька років її існування. А якими критеріями про першочерговість записів керувався той дяк (чи хтось інший) – ніхто сьогодні не знає!  Зате поминальний запис на першій сотні сторінок у Синодику – твердо вказує на проживання цього роду у Старому Самборі вже з середини  ХVІІІ  століття!

Перед тим, як написати про результати своїх досліджень, хотів би зробити деяке уточнення. У ХVІІІ столітті такі (теперішні) частини міста, як Посада Горішня, Посада Долішня та Смільниця не входили адміністративно до структури міста, поєднувала їх лише місцева церква св. Миколая. Тому у своєму дослідженні я не торкався теми вивчення тих родів, що походили з даних частин міста. Поле для досліджень тут величезне! І на Горішній Посаді, і на Долішній Посаді, і на Смільниці існують свої корінні роди, зовсім не ті, що у Старому Самборі, але не менш давні!

Отже, на зламі ХVІІІ - ХІХ століть у Старому Самборі найчисельнішими були роди Вовчиків, Сольчаників, Шемердяків та Яремів. Кількість сторінок, списаних для цих чотирьох родів у Синодику досягла цифри трохи меншої вісімдесяти! Це майже по двадцять сторінок імен на кожен з тих родів! Знову повторюсь, що від поширеності роду в межах міста можемо судити про давність його проживання на даній території. Хочу зауважити, що таке правило не завжди спрацьовує на всі сто відсотків. Бувають і інші чинники, що впливають на цей процес. Але все-одно це є дуже вагомий аргумент. З огляду на це, список з чотирьох родів я навів у алфавітному порядку. Хоча зазначу, що у числовому вимірі ця різниця між тими родами зовсім невелика. Слідом за ними, трохи поступаючись, йде рід Зиблікевичів. У Синодику списків під цим прізвищем є майже на півтора десятках сторінок.

По вісім-дев’ять таких сторінок у Пом’янику мають роди Бущаків, Лінинських, Сенетів та Тисовських. По п’ять-сім сторінок – роди Сиґеричів, Стрілецьких та Кінчиків. Чотири сторінки зі списками померлих родичів має рід Скипакевичів. Ще невелика кількість старосамбірських родів мають таких записів по одній, або ж по дві сторінки. Також є певна кількість прізвищ, які на початку ХХ століття у Старому Самборі вже не зустрічаються.

А тепер розглянемо динаміку кількісного розвитку старосамбірських родів на початок ХХ століття. Найбільше записів  у метрикальних книгах (з достатньо великим випередженням) мають роди Вовчиків, Сенетів, Сольчаників та Яремів. Далі тісною групою йдуть роди Сиґеричів, Тисовських, Шемердяків, Волосянських, Зиблікевичів, Скипакевичів, Лінинських та Бущаків. Останній список я навів не у алфавітному порядку, а у відповідності від кількості таких записів – від більшого до меншого. Таким чином, на початок ХХ століття ми відмічаємо кількісне збільшення окремих родів. Найперше це стосується роду Сенетів, Сиґеричів та Волосянських. Є і зворотна тенденція. У цей список можна зарахувати роди Шемердяків, Бущаків, Зиблікевичів та Кінчиків.

Принагідно тут хотів би добавити і свої власні спостереження. У дев’яностих роках минулого століття, складаючи генеалогічні таблиці деяких Затильських родів, я багато часу провів на цвинтарі, шукаючи надгробки своїх далеких родичів. Все це я занотовував, а пізніше зробив деяку статистичну вибірку. І виявилось, що на двох старосамбірських цвинтарях поховано найбільше людей на прізвище Шемердяк! А ще у той період часу я спілкувався з дуже великою кількістю людей похилого віку (яких сьогодні вже не має з нами). І всім їм я завжди ставив запитання: „Який рід є найстаршим у Старому Самборі”. Звичайно, не всі могли відповісти на це запитання. Але багато з них давали таку відповідь. І що цікаво, що відповідь ця була у всіх майже ідентична. До найдавніших родів у нашому місті (із нині існуючих) вони причислювали: Зиблікевичів, Сенетів Шемердяків, та Яремів. Мабуть, у той час інформація про давність родів передавалась усно від покоління у покоління. Про все це докладно записано у моїй праці „Книга пам’яті і буття роду твого. Нащадкам”. Я знаю, що багато мешканців Старого Самбора знають про цю книгу і читали її. Та повернемось до основної теми мого дослідження.

В Синодику записана така інформація, що в 1771 році у Старому Самборі була епідемія холери (або ж чуми). Пошесть ця скосила багатьох людей у місті. Але особливо тоді потерпів рід Бущаків. Тільки в родині Григорія Бущака епідемія забрала його одинадцятьох родичів… А в 1831 році по місту прокотилася епідемія холери, від якої найбільше потерпіли роди Вовчиків та Зиблікевичів.

Та найзагадковішою подією є зникнення з мапи історії Старого Самбора цілого, досить багаточисельного роду. У першій половині ХVІІІ століття у місті проживав рід Стрілецьких. За чисельністю він на той час входив до десятки найбільших родів. Та вже на початку ХХ століття на теренах Старого Самбора ми не зустрічаємо жодної людини з таким прізвищем! Таких випадків і таких родів в історії міста було немало. Переважно такі роди були зовсім невеликі і небагаточисельні. Та все ж рід Стрілецьких був занадто великим, щоб просто так зникнути… Що стало причиною такого повороту? Війни? Епідемії?.. А для прикладу я скажу про невеликий рід Саґалевичів, який ще до Другої світової війни проживав на теренах нашого міста. І сьогодні у Старому Самборі проживають нащадки цього роду. Тільки всі вони є нащадками по материнських лініях. Тобто сьогодні є власниками зовсім інших прізвищ…

Та розповідь моя про старосамбірські роди була би неповною, коли б я не згадав про „придомки”. Доповнити цю розповідь я хочу уривком зі своєї „Книги пам’яті та буття роду твого”:

„ … хотів би розповісти про придомки і їх роль у житті старосамбірчан. В 19-му столітті формування сучасних прізвищ на Бойківщині вже було практично завершено. А придомки, які мали майже всі фамілії у Старому Самборі, виконували роль неофіційних прізвиськ, якими користувалися у розмовах між собою. Дехто вважав їх образливими, але, в основному, їх сприймали як належне і навіть з посмішкою…

Одні придомки існували десятиліттями, другі – напротязі життя одного чи декількох поколінь. Були й такі, що ходили в житті поряд з прізвищами впродовж декількох століть. Про всі ці придомки, які стосуються фамілій даного генеалогічного дерева, я буду згадувати у своїй книзі, а також буду подавати історії їх виникнення.”

З останнього речення Ви зрозуміли, що історії виникнення придомків та інші цікаві факти я виклав на сторінках своєї „Книги…”, але у даній своїй праці я поміщу тільки перелік деяких з цих придомків, з певними коментарями.

Уже більше століття поряд з прізвищем Бущак ходить придомок Пуші. Та є у цього роду ще більш давній придомок, якому вже щонайменше триста років! У той час поряд з прізвищем Бущак ходив придомок Циль. У Синодику зустрічаються подвійні означення родини: „ … Бущака, аліасъ Циля” (аліасъ – або). А у деяких випадках „Циль” виступає, як самостійне прізвище.

В середині найчисельніших родів придомки застосовувались для того, щоби якось ідентифікувати окремі родини. Найвідоміший придомок серед роду Вовчиків – Воленчині Вовчики. І цьому придомку вже є півтори сотні років! Серед Яремів виділив би Яремів-Скірличів (скірлич – синонім слову кушнір).

Всіх Сольчаників (без виключення) називали Смаками, а усіх Скипакевичів – Ґуцками. І придомкі ці ходять поряд з прізвищами Сольчаників і Скипакевичів вже не одне століття. Частину роду Шемердяків колись дуже давно охрестили Свістаками. У них же був ще один придомок – Стасечкові Шемердяки.

Частину роду Зиблікевичів майже двісті років тому звали Гавасі. Ще перед Другою світовою війною цей придомок був дуже вживаний у розмові місцевих мешканців. Але був у всіх Зиблікевичів ще набагато давніший придомок – Тлусті. І був він у ХVII-ХVIII століттях настільки вживаним серед мешканців міста, що у деяких випадках перейшов у прізвища. Тобто корінний старосамбірчанин на прізвище Тлустьо у своєму минулому має саме пряме відношення до роду Зиблікевичів!

А щоб завершити свою розповідь про старосамбірські роди нагадаю найвідоміших людей – вихідців з тих родів, уродженців Старого Самбора. І почну, з найвідомішого (у свій час) нашого земляка.

Миколай Зиблікевич.  Народився цей відомий галицький політик в 1823 році у Старому Самборі в родині корінних городян. Після навчання у Самбірській гімназії Миколай вчиться у Львові. В 1846 році закінчив філософський факультет Львівського університету. В 1848 році бере активну участь у подіях „Весни націй”.  В 1851 році захистив дисертацію, став доктором права, адвокатом. В 1861 році Миколая Зиблікевича обирають послом (депутатом) до галицького сейму, а також послом до Державної Ради у Відні. В 1874 році М. Зиблікевича обирають Президентом міста Кракова. В 1881 році, у  зв’язку з обранням його Маршалком Крайовим [Галичини], відмовляється від президентури Кракова і деякий час працює і живе у Львові.

По хронології Зиблікевич був п’ятим Маршалком Крайовим [Галичини]. В 19-му ст. це було найвище звання і посада в Галичині. Він добре знав польську і німецьку мови. Миколай Зиблікевич був особисто знайомий з Францом Йосифом І і неодноразово, будучи Президентом Кракова, а пізніше і Маршалком Крайовим, зустрічав і супроводжував цісаря при його візитах в Краків і Галичину.

16 травня 1887 року в Кракові, вже знаходячись на емеритурі, Миколай Зиблікевич помирає,  де і похований на Раковіцкому цвинтарі.

У політичному житті Галичини (яка входила до складу Австро-Угорщини і займала територію від Кракова до Збруча) Миколай Зиблікевич протягом багатьох років (понад чверть століття) відігравав одну з провідних ролей. Багато зробив він для розбудови міста Кракова. Так вже сталось, що Миколай Зиблікевич в більшій мірі спричинився до розвитку саме польських політичних інституцій у тодішній Галичині. Хоча й ніколи не забував про своє українське походження і ніколи цього не приховував.

А на закінчення розповіді про Миколая Зиблікевича наведу рядки зі статті Івана Гора, надрукованій у газеті „Поступ” від 15. 08. 2000 року, стр. 9:

„Зі своїми політичними здібностями Миколай Зиблікевич міг би стати лідером українського політикуму в Галичині. Чому цього не сталось? Здається, він був занадто молодим, щоб поділяти консер-вативні проросійські погляди галицьких старорусинів. А молоді народовці були занадто амбітними, щоб вибрати його своїм зверхником.”

Зиблікевич Євген-Михайло (псевдонім – К. Порохівський). Народився в 1895 році у Старому Самборі. Помер в 1987 році у місті Філадельфія, штат Пенсільванія, США. Журналіст і громадський діяч. Один із засновників Організації українських націоналістів (ОУН).

Учасник визвольних змагань 1918-1920 років, старшина УСС і сотник УГА. Окружний комендант УВО Перемишльщини (1923). Навчався на правничому факультеті Львівського університету. Учасник Конгресу українських націоналістів (1929). За підпільну діяльність неодноразово заарештовувався польською владою.

Співвласник і співредактор газети „Український голос” (1926-1932), редактор тижневика „Бескид” (1930-1931, обидва у Перемишлі), „Змаг” (1937-1938, Львів). Діяч гетьманського руху в Галичині та на еміграції у Німеччині, США.

Після 2-ої світової війни емігрував. Редактор газети „Америка” (1953-1962). Голова спортивного товариства „Тризуб”. Засновник і перший директор (1963-1987) Східноєвропейського дослідницького інституту ім. В. Липинського (м. Філадельфія). Перевіз до США і опублікував архів В. Липинського. Автор розвідки „Одіссея архівної спадщини В’ячеслава Липинського (Відень-Райхенау-Берлін-Бадег-Філадельфія)”,  Український археографічний щорічник,  1992 т. 4,  вип. 1.

о. Димитрій Зиблікевич.  Честнійший отець ієрей Димитрій Зиблікевич – Перший Вікарій Катедральної Церкви Перемишльської. Саме таким чином в сорокових роках ХІХ століття ставив підписи на церковних документах о. Димитрій.  Вікарій в церковній ієрархії Греко-Католицької Церкви – перший заступник єпископа або виконуючий обов’язки єпископа.

Мені невідомо про роки його народження та смерті. Зате існує запис, який свідчить про його родинний зв’язок з Старим Самбором. Детальніше про це можете прочитати у моїй „Книзі…”

Оскільки я вже зачепив Вище Духовенство, то повинен написати ще про дві видатні постаті.

о. Ніль Саварин.  Преосвященний Владика Ніль Саварин, ЧСВВ, епархіяльний Єпископ Едмонтонський.

Владика Ніль, ЧСВВ, народився в 1905 році в Старому Самборі. Після відбуття Новіціяту й закінчення богословських студій прийняв Тайну Священства 23-го серпня 1931 року разом з пізнішим нашим митрополитом Амвросієм Сенишином, ЧСВВ. Його святителем був Преосвященний Йосафат Коциловський, ЧСВВ, Єпископ Перемиський. Після переїзду до Канади душпастирював у різних парафіях і був деякий час ігуменом в монастирі у Мондері. Апостольська Столиця номінувала його Єпископом-Помічником Владики Василія Ладики, ЧСВВ, Апостольського Екзарха Канадського Екзархату з осідком у Вінніпегу. Консекрація Владики Ніля відбулася 1-го липня 1943 року у Торонто в катедрі св. Михаїла. Святителями були: Єпископ Василій Ладика, Єпископ Амвросій Сенишин, ЧСВВ і Архієпископ Мекґівен. Під час консекрації було ще інших сім владик і 125 священиків. В 1956 році Апостольська Столиця усталила в Канаді метрополію з осідком у Вінніпегу й поділила територію Екзархату на єпархії. Тоді Владика Ніль Саварин, ЧСВВ, в дні 3-го листопада 1956 року став Епархіяльним Єпископом Едмонтонським.

Після довгої недуги упокоївся в Бозі 8-го січня 1986 року. Покійний був членом-добродієм  Товариства  “Бойківщина”.

(З журналу „Літопис Бойківщини” № 2/44 1986 року, стр. 3).

о. Амврозій Сенишин.   Владика Архієпископ Амбросій Сенишин, ЧСВВ, митрополит Української Католицької Церкви в США.

Народився в 1903 році у Старому Самборі, на Бойківщині. На  18‑му році життя вступив до Василіанського Чину. Руко-положений на священика в 1931 році. В 1933 році приїхав до США, в 1937 році – ігумен і парох церкви св. Миколая у Чікаґо. Іменований єпископом в 1942 році, як помічник для Владики Константина Богачевського. В  1946 році очолив Український Допомоговий Комітет при Американській Єпископській Службі для допомоги повоєнним біженцям в Европі та еміграції до CША. Завдяки цьому переселено біля 42000 українців з Європи до Америки. Свій великий організаційний хист виявив організуючи Евхаристійний Конгрес Східних Обрядів у Чікаґо 1941 року та Евхаристійний Марійський Конгрес у Філадельфії 1954 року. Редагував місячник “Ковчег” в 1946-1956 роках. Меценат українського церковного мистецтва й музики. Апостольська Столиця в  1961 році іменувала Владику Амбросія Архієпископом Філадельфійським і митрополитом Української Католицької Церкви в США. Визначним завершенням його архіпастирської діяльності було здвигнення митрополичого собору Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у Філадельфії.   Помер 11 вересня 1976 року.

(З журналу „Літопис Бойківщини” № 2/44 1986 року, стр. 11).

Надія Ярема.  Українська поетка, громадянка Австралії Надія Ярема, з дому Бущак, мати з Борецьких. Народилася 24 квітня 1926 року в  місті Старий Самбір на Бойківщині. Емігрувала з родиною до Аделаїди, Південна Австралія. Членкиня Громади СУПА, членкиня ЦСПА, довголітня учителька української школи ім. Івана Франка, програмуючий диктор українських радіопередач. Її перші вірші друкувалися ще в шкільних газетах в Старому Самборі, в Аделаїді в „Нашій Громаді”, в збірці „Південний хрест” та в Церковних Вістях. Любитель української культури. Каже про себе: „Вже з ранніх літ талан до писання виявився в мені, який дає мені задоволення в вислові моїх почувань в поезіях”…

Марія Ярема.   Живописець, скульптор, сценограф. Народилася в  1908 році в Старому Самборі. У 1929-1935 роках навчалася в Краківській Академії мистецтв. У 1932 вона була співорганізатором групи художників, що представляли радикальний і авангардний  художній стиль.  По закінченні Академії залишається жити і працювати в Кракові.

Свою артистичну діяльність розпочала як скульптор, пізніше звернулася до живопису. Створювала свої композиції в темпера, акварелі і гуаші. З 1946 року вона стала членом Групи молодих художників. У 1950-1958 роках Марія Ярема досягла своєї найвищої творчої зрілості. 

Померла Марія Ярема у Кракові в 1958 році.

Роман Сольчаник.  Багато років був співкерівником науково-дослідного комплексу радіо „Свобода”, доктор наук, 1944 року народження.

Народився, як сам каже, „по дорозі” – від Старого Самбора до Нью-Йорка, де після довгих поневірянь по повоєнній Європі опинились батьки. Там, за океаном, закінчив школу й університет, присвятивши себе радянології, україністиці. Викладав історію в університеті в штаті Нью-Джерсі. Його науковий патрон – Роман Шпорлюк, напевно, найвидатніший український професор-суспільствознавець у Північній Америці. Дисертаційна робота Романа Сольчаника присвячена КПЗУ. Доктор Сольчаник – автор багатьох ґрунтовних праць, досліджень, статей, разом з Тарасом Гунчаком упорядкував відомий на Заході тритомник з проблем розвитку суспільно-політичної думки на Україні. Всі вони, звичайно, в нас невідомі, хоч Роман Сольчаник по праву вважається одним з провідних учених у галузі радянології та україністики у світі.

(З газети „Молода Галичина” від 13 вересня 1990 року).

Юлія Кархут.  Народилася ця талановита співачка і акторка в 1905 році у Старому Самборі в сімʼї Володимира Кархута та Марії, уродженої  Сиґерич.

Ще з дитинства у Юлії проявився талант до співу та акторства. В юнацькі роки вже добре знала нотну грамоту. Зрештою, мала гарну освіту. Закінчила вісім класів гімназії Святої Ядвіґи у Перемишлі. А далі – театр, сцена! Працює в „Українському рухомому Драматичному Театрі” Івана Когутяка. З 1926 по 1929 рік працює в „Українському Наддніпрянському хорі” Дмитра Котка. Водночас не забуває і про науку. Навчається співу у професора Львівської Консерваторії Романа Любинецького. Потім переїзд до Чехії, де продовжує навчання у професора Теодора Черніка у місті Брно. Працює в Українському драматичному театрі у Празі.

Перед війною повертається в Старий Самбір. Працює в Дрогобицькому музично-драматичному театрі. Приймає активну участь у роботі драмгуртка при Просвіті у Старому Самборі. Стає солісткою місцевого хору „Сопілка”. Після смерті матері вимушена полишити роботу у Дрогобицькому театрі і остаточно перебирається на помешкання у Старий Самбір. В 1951 році внаслідок нещасного випадку стає інвалідом…

Багато чого встигла досягнути у своїй творчій карʼєрі Юлія Кархут. Та, мабуть, самим найяскравішим та найважчим був той час, коли працювала в хорі Дмитра Котка. Це був період суцільних гастролей. Пʼять сучасних областей: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Рівненська та Волинська – маршрути виступів хору. Не минали жодного, навіть найменшого містечка. Гастролювали і за межами Галичини. Дали концерти у десятках міст Білорусі. Об’їздили більше сорока міст Польщі. І це при тому, що репертуар складався виключно з українських пісень... 

Померла Юлія Кархут у Старому Самборі 1 листопада 2000 року.


       Володимир Тисовський. Український концертно-камерний співак (бас-профундо). Народився 26 серпня 1921 року в Старому Самборі в сімʼї Василя Тисовського і Олени Кутельмах.

Вокальну освіту здобував у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові (1937 – 1939 роки, клас О. Бандрівської). Сольного співу учився у відомого оперного соліста К. Андрієнка. Завдяки довголітній і послідовній праці над собою добився заслужених успіхів. Володів могутнім голосом широкого діапазону. Артистичну діяльність розпочав 1939 у львівських хорових колективах. Під час війни емігрував до Америки.

Володимир Тисовський – відомий бас-октавіст і соліст численних українських хорів в Україні і в Америці. Найважніші з них це – хор Василя Осташевського у Львові, „Капеля Україна” (мистецький керівник – проф. Нестор Городовенко), хор „Трембіта” в Німеччині, диригент Кирило Цепенда, і капела бандуристів ім. Т. Г. Шевченка, мистецький керівник Григорій Китастий.

Концертував в Європі та Північній Америці. Радо допомагав і виступав з іншими хорами: хор „Думка" – Нью-Йорк, хор „Прометей" – Торонто, хор „Боян" – Детройт і інші. У США випустив дві платівки з українським репертуаром.

Помер Володимир Тисовський в 1996 році у Флориді, США.       (Інформацію почерпнуто з обкладинки його платівки „Пісне, розрадо моя”)

*          *          *          *          *

Список цей можна продовжувати, але я на цьому зупинюсь. Вважаю, що ці люди були найдостойнішими представниками нашого міста в Європейській історії і культурі. Можна було б долучити до цього списку, наприклад, о. Станіслава Дашо та о. Данила Лепкого, які були не тільки священиками, а й відомими діячами у суспільстві чи літературі. Та у своїй праці я опирався саме на вихідцях зі Старого Самбора, уродженцях нашого міста.

Також до цього списку я не включив відомих наших земляків радянського періоду та сьогодення. Таких є багато. Але я думаю, що про всіх них обов’язково згадають, напишуть і створять символічну алею Слави нашого міста!

На завершення хочу повернутись до основної теми цього мого дослідження – до корінних старосамбірських родів. Як Ви побачили, у мене не прозвучало відповіді на запитання: „Який рід є найдавнішим у Старому Самборі.” Я лише систематизував і довів до Вашого відома ті  факти і матеріали, які були відомі мені, до яких я мав доступ. Це стосується періоду від середини ХVІІІ до початку ХХ століть. Але тема ця не закрита. Тут є ще величезний шмат роботи. Тепер потрібно знаходити архівні матеріали більш раннього періоду, у яких є будь-яка інформація про старосамбірські роди, прізвища. Я не згортаю роботу по цій темі і буду вдячний кожному, хто надасть мені таку інформацію чи архівні документи.